Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

на «ментальність ясиру», а тим більш «яничарів», навряд чи можна «антиординською» публіцистикою, котра лише поглиблює вищезгадані неврози. Але й «антиясирні» кпини навряд чи є панацеєю, бо ж засновані вони на спрощеному, щоб не сказати містифікованому, баченні постколоніальної ситуації в Україні.

– УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ -

ВНУТРІШНІЙ ВИМІР ЗОВНІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ: загрози уявні та реальні

Книжка британського політолога Тараса Кузя «Національна безпека України» (1994) стала закономірним результатом тривалого вивчення української проблематики. Мета книжки, як її схарактеризував сам автор, «полягає у визначенні головних джерел, що формують національну безпеку України і безпосередньо впливають на неї, а також тих її важливих складових, які вже нині є у розпорядженні керівництва України».

При цьому автор цілком слушно вважає, що «Україна має велике значення для європейської безпеки» з цілого ряду причин. По-перше, тому що «тривала економічна криза, громадянська війна або російсько-український конфлікт призвели б до масової соціальної нестабільності у регіоні, до появи численних біженців». По-друге, «громадянська війна або конфлікт із Росією могли б поширитися на Центральну Європу, при цьому виникла б загроза екологічної катастрофи в разі пошкодження атомних електростанцій, розташованих на Україні». По-третє, «дезінтеграція України могла б також вплинути на зростання сепаратизму всередині Росії», а головне – «нестабільна у соціально-економічному та етнічному плані Україна могла б утворити вакуум на міжнародній арені, заповнити який Росії було б дуже спокусливо». Інкорпорація України Росією означала б, скоріш за все, поновлення великої імперії на кшталт СССР, згортання в ній необхідних політичних та економічних реформ і початок нової холодної війни із Заходом.

На відміну від багатьох зарубіжних дослідників, яких навіть чеченські події не вилікували від перверсивного русофільства і наївної віри в «нову», «демократичну» Росію, Тарас Кузьо не має щодо російського «лібералізму» жодних ілюзій – принаймні коли йдеться про російсько-українські взаємини: Росія є і буде найближчим часом головною зовнішньою загрозою незалежності України. Хоча російські збройні сили в їхньому теперішньому стані неспроможні вести повномасштабні бойові дії проти України, цілком імовірно, що Росія проводитиме політику втручання у внутрішні справи цієї країни, підтримуючи сепаратистські рухи в окремих районах, як це засвідчують події в Закавказзі.

Невтішні висновки Т. Кузя ґрунтуються не лише на конкретних прикладах російської агресивності у так званому «ближньому зарубіжжі», де вояччина московського «демократичного» уряду поводиться нічим не краще від вояччини царської та комісарської. Дослідник бачить глибші причини російської імперської «невгамовності», зокрема (і передусім!) щодо України. «Незалежність України, – стверджує він, – більшою мірою, ніж будь-якої іншої республіки колишнього СССР, є викликом російській національній тотожності». За всієї своєї слушності, ця фраза, однак, потребувала б докладнішого пояснення – принаймні для англомовного читача, який навряд чи щось знає про міфічний характер згаданої національної ідентичності, заснованої на ототожненні Росії з Руссю, Москви – з «Третім Римом», а України й українців – з бічним і загалом випадковим та небажаним відгалуженням тисячолітнього «общеруського» древа.

«Росіяни завжди розглядали включення українських територій до складу імперії як своє право на успадкування середньовічної держави, яку прийнято називати Київською Руссю і з якої беруть витоки три східнослов'янські народи. Тому багатьом росіянам важко сприйняти незалежність України». У принципі цими двома фразами автор непогано з'ясовує місце, яке посідає Русь-Україна в російській історії, проте навряд чи цього досить, аби збагнути її місце в російському історичному міфові, в російській безмірно міфологізованій національній самосвідомості, – без чого всі подальші розмови про російську ірраціональну любов-ненависть до України (любов до міфу, ненависть до реальності) можуть сприйнятися невтаємниченим західним читачем, у кращому разі, як вияв «загадкової» російської душі – в дусі Достоєвського, а в гіршому – і це ймовірніше – як злостиві наклепи українських та інших націоналістів-русофобів на безневинних російських демократів. А тим часом, як пише Тарас Кузьо, «більшості мешканців Росії та її політичним діячам важко примиритися з "утратою" України. Вони не сприймають її як рівноправного партнера і вважають, що Україні слід бути напів-незалежною від Росії або навіть знову возз'єднатися з нею».

У цьому контексті настирливі побажання поліпшувати стосунки з Росією, як і кинуті мимохідь екс-президентові Кравчуку докори за «розпалювання націоналістичних почуттів», замість «ведення переговорів з Москвою», виглядають доволі дивними. Міф про Кравчука як «націоналістичного лідера» був витворений, скоріш за все, у російському агітпропі, здобув неабияке поширення на Заході і, зрештою, вміло використовувався комуністичними та іншими українофобськими силами в самій Україні. Жодних серйозних доказів його «націоналістичності», однак, ніде не наводилося, як і фактів «розпалювання націоналістичних почуттів» кравчуківською – переважно номенклатурною, глибоко русифікованою й традиційно українофобською – адміністрацією. Справжні «націоналісти» могли б висловити куди більше претензій до Кравчука за його легкодухість, непослідовність, назадництво. Тим більше – коли йдеться про «переговори з Москвою», де, здається, жоден інший лідер не виявив би більшої поміркованості, поступливості і схильності до компромісів, що, до речі, на думку тих-таки «справжніх націоналістів», межують із національною зрадою.

Безумовно, Т.Кузьо має рацію, стверджуючи, що «лише добрі відносини з Росією можуть урятувати українську політичну еліту від надмірних турбот щодо проблем національної безпеки» і що поліпшення цих відносин могло б посприяти «впровадженню реформ» та «подоланню внутрішньої економічної й політичної кризи». Все це слушно на рівні теорії, особливо якщо розробляти її де-небудь у Лондоні чи Нью-Йорку, проте на практичному рівні – у Києві чи Москві – все це виявляється не так просто. І то передусім тому, що Росія зовсім не прагне «поліпшення» українсько-російських взаємин, а точніше – вкладає у це «поліпшення» цілком інше ніж Україна, значення. Для Росії «добрі взаємини» з Україною – це аж ніяк не взаємини двох суверенних, рівноправних держав, а взаємини центру й периферії, метрополії і колонії, «старшого брата» й «молодшого». За такого підходу будь-які переговори з Москвою виявляються справою доволі проблематичною, оскільки йдеться тут не про ті чи ті поступки з боку України, а про фундаментальну, принципову зміну самого характеру українсько-російських взаємин – з рівноправно-партнерського на сюзерено-васальний. Коротко, парадокс цих взаємин полягає в тому, що Україна готова піти на будь-які поступки Росії, аби зберегти свій суверенітет, тимчасом як Росія готова піти на будь-які «поступки» Україні, аби лиш вона від свого суверенітету відмовилася («дала себе в руки», кажучи Шевченковими словами).

Яскравий приклад такого різного розуміння «взаємин» – суперечки довкола Чорноморського флоту. Якщо Україна від самого початку була згодна до поділу флоту з Росією на яких завгодно умовах, аби лиш добитися визнання українського суверенітету над чорноморськими портами й усім Кримом, Росія явно усіх цих поступок не потребувала, бо не про флот і навіть не про