Читати книгу - "Анна Київська"

болю. Я гадала, твоя довірливість дозволяє мені знову поговорити з тобою про нього.

— Мабуть, мені не слід було втрачати самовладання. Але як ти можеш порівнювати мого Пилипа з оцим кульгавим, потворним мужлаєм, що, як я чула, не вилазить із шинків та бігає за дівчатами легкої поведінки! Я запитую себе, чому Гослен Шонійський, хоч як шанобливо він ставився до цього чоловіка, спровадив його із свого двору?

— Не дивуйся, цих кульгавих і потворних кругом хоч греблю гати. Не всі такі милосердні, як ти.

— Знаю, — мовила Анна, знітившись. — Я щоразу страждаю, коли бачу його… Ти це й сама помітила… Щось у ньому, особливо його рухи, нагадує мені про мого втраченого друга… Я ненавиджу цього кульгавого за те, що він нагадує мені про Пилипа, що він — тільки його невиразна тінь… Його присутність ображає мої спогади. Ти дуже кохаєш свого чоловіка й не можеш цього збагнути!

— Ходімо помолимося перед Пресвятою дівою Марією. Хай вона вблагає свого ласкавого сина дати тобі спокій і забуття.

— Я щодня прошу в Бога цього спокою, але ніколи не прошу забуття! Спогади про щасливі дні юності допомагають мені жити й легше зносити моє вигнання.

— Як мені тебе шкода! На землі свого чоловіка, своїх синів ти почуваєш себе, наче у вигнанні! Та ж усі тут тебе люблять! Невже наша любов для тебе — ніщо?!

— Люба Матільдо, не думай так. Я вельми високо ціную твою щиру приязнь до мене, приязнь герцога, люб’язного трубадура Арльського й вірного Гослена. Та я часто прокидаюся серед ночі й мрію: «Ось повернусь я під небо Новгорода…»

— Довіку ти туди не повернешся. Ти — королева Франції, ця країна навіки твоя.

Анна гордо підвела голову.

— Я знаю свої обов’язки перед королем, перед Францією і самою собою. Я дуже пишаюся тим становищем, у яке мене поставив Господь, і ніколи не виявлюся не гідною його ласки. Я мушу так поводитися в ім’я мого покійного батька, князя Київського, в ім’я моїх славетних предків… Але, знаєш, що більше часу минає, то дужче мені бракує Русі…

— Хай Бог простить нас не за те, що ми не зуміли допомогти вам забути рідний край — цього не можна й не слід робити, — а за те, що ми не допомогли вам полюбити нову батьківщину, — сказав Вільгельм, який щойно підійшов до молодих жінок і якийсь час слухав їхню розмову.

— Помиляєтесь, Вільгельме, я люблю Францію, хоч вона мені й не сниться, — відповіла королева, тяжко зітхнувши.

— Матільдо, люба моя, і ви, пані Анно, я хотів би, щоб ви були присутні на церемонії посвячення в рицарі моїх зброєносців. Церемонія відбудеться на честь народження мого сина Вільгельма…

На престолі у світлі від свічок блищало сім шпаг.

Висповідавшись у каплиці замку Фалез, Пилип провів ніч у молитвах серед молодих зброєносців, найстарший з яких мав сімнадцять років. Усупереч волі герцога він відмовився стати рицарем одноосібно, як цього бажав герцог.

— Я не гідний такої високої честі,— сказав Пилип.

Вільгельм не наполягав.

Цілу ніч колишній дружинник князя Київського думав тільки про неї — про жінку, що втікала від тієї потвори, якою він став, жінку, що виказати себе перед нею йому назавжди забороняла його ж присяга. Він молив Бога вберегти його від порушення цієї присяги, зробити його гідним довіри герцога Нормандського й благословити на рицаря без страху та догани. Він благав у Пречистої діви Марії захисту для королеви.

На світанку Пилип, глибоко зосередившись, вислухав службу Божу. Потім прийняв причастя з рук єпископа міста Байє. Йому здавалося, що його шпага на престолі блищить яскравіше за решту. Він знав, що Вільгельм вибирав цю шпагу особливо старанно і що в її руків’ї містилася свята реліквія, якою герцог дуже дорожив.

Над полудень засурмили мисливські ріжки, і семеро претендентів на рицарський титул в’їхали у великій кареті на подвір’я замку. Тут на них чекав із батьковою короною на голові той, хто мав посвятити їх у рицарі,— Вільгельм, герцог Нормандський, оточений баронами, рицарями, духівництвом. На помості, на який вели три східці, стояли світські жінки і в першому ряду — Анна та Матільда. Одна з них була в голубій сукні з рукавами, облямованими білим хутром, друга — в червоній сукні, обшитій чорним хутром. У важких складках їхніх подолів губилося розшите золотом та сріблом мереживо. їхні гарненькі обличчя огортали вуалетки, що їх підтримували карбовані срібні брошки.

Один за одним зброєносці підходили до герцога. Той підперізував їх паском з освяченою шпагою і прикріплював їм до чобіт остроги. А коли його помічники закінчували їх одягати, кожен із них присягав дотримуватися законів рицарства й проказував молитву. Нарешті шістьох юнаків було споряджено, і Вільгельм, давши кожному стусана, проказав:

— Будь рицарем!

Хоч стусани були досить болючі, ніхто з хлопців і оком не змигнув.

Потім настала Пилипова черга. Коли його стан обперезав пасок і він відчув, що при боці в нього повисла шпага — Вільгельмів подарунок, — яку він назвав Морою, Пилип зиркнув на поміст і прошепотів надсадним голосом:

— Пресвятий Господи, всемогутній Отче, ти дозволив вдаватися на землі до меча, щоб класти край люті злостивців і боронити справедливість. Задля захисту людей ти запровадив рицарський титул, тож наповни серце раба свого добром, щоб він ніколи не користався цією шпагою з метою когось скривдити, а хай він користується нею тільки для захисту справедливості й законності.

Проказуючи цю молитву, Пилип утупився в очі Вільгельма, який, ступивши два кроки назад, дав і йому стусана:

— Будь рицарем, друже!

Сівши на коней, нові рицарі під’їхали до жінок і вклонилися, а потім стали показувати своє вміння їздити верхи та орудувати зброєю. Найспритнішим виявився, на думку всіх, рицар у масці, до якого, здавалося, герцог ставився з найбільшою пошаною.

Розділ двадцять шостий

ПОГУК ВІЙНИ

Скориставшись тим, що Анна поїхала до Нормандії, Генріх зробив у березні 1057 року тривалий візит до Жоффруа Мартеля. Вони відновили свій союз і рішуче вирішили цього разу неодмінно поставити Байстрюка на коліна. В Анже готувалися до війни, почати яку передбачалося в найближчі місяці.

Король зустрівся з королевою в Санлісі. Помолоділий, з осяйними очима, він весело розпитував її про нормандський двір, цікавився новинами про свого «любого братика Вільгельма» та про свою славну небогу Матільду. Чи Анна передала від його імені священні чаші ченцям монастиря Мон-Сен-Мішель, чи помолилася за упокій душі свого батька, великого князя Київського?

Приголомшена цією зливою слів, здивована таким запалом короля, Анна довірливо відповідала