Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

від страху язик у нього в роті тремтів. Чоловік тупо вичікував, і помалу згасало останнє мерехтіння сутінків. Аж ось до його схованки почала наближатися самотня жінка, й хоч від нього до неї було ще кілька ліхтарів, він, забувши про все на світі, уже бачив, як вона з’являється й зникає у хвилях світла й темряви, нагадуючи просяклий світлом чорний клубок. Тепер і Ульріх розгледів, що це — безформна жінка середніх років. Тіло в неї було, як лантух, наповнений галькою, а обличчя не викликало жодної симпатії, навпаки, воно виказувало сварливу й деспотичну вдачу. Але цей блідий хирляк у кущах, мабуть, знав, як непомітно підскочити до жінки, поки кричати їй буде вже пізно. Тепер він, либонь, відчував у своїй плоті скуте посмикування її очей і ніг і готувався напасти на неї, не давши їй отямитись і захищатися, напасти вже самим своїм виглядом, що заскочить її зненацька, проникне в неї й навіки застрягне в ній, хай би там як вона випручувалась. Це збудження нуртувало й гуло в колінах, руках і горлянці; принаймні так уявлялося Ульріхові, коли він спостерігав, як той чоловік пробирається вже трохи освітленою частиною кущів, готуючись у вирішальну мить вийти й постати перед жінкою. Подолавши останній легкий опір гілля, нещасний безтямним поглядом прикипів до того потворного чужого обличчя, яке погойдувалося вже зовсім на світлі, і його важке хекання слухняно повторювало ритм її кроків. «Цікаво, чи закричить вона?» — промайнуло в Ульріха. Від такої дебелої жінки цілком можна було сподіватися, що вона не злякається, а навпаки, розлютиться й сама дасть волю рукам. Тоді тому божевільному боягузові доведеться кинутися навтіки, а обурена похіть ужене свої ножі в його плоть тупою колодочкою вперед! Але цієї напруженої миті до Ульріха долинули невимушені голоси двох чоловіків, що простували вулицею, і коли він почув їх крізь вікно тут, нагорі, то, очевидно, й там, унизу, вони все ж таки проникли крізь шкварчання збудженої жаги, бо той чоловік під вікном обережно відпустив уже відкинуту запону кущів і нишком шаснув у гущу темряви.

 — От погань! — ту ж мить палко прошепотіла Клариса до свого сусіда, анітрохи, однак, не обурившись.

До свого перевтілення Майнґастові не раз доводилося чути від неї такі слова, але тоді вони стосувалися його хвилююче вільної поведінки, і тепер це її слово можна було розуміти, отже, в контексті вже історичному. Клариса припускала, що й Майнґаст, попри своє перевтілення, ще не забув про це, і їй справді здалося, ніби його пальці в неї на руці у відповідь легенько поворухнулись. А загалом цього вечора не було нічого випадкового; і той чоловік теж не просто так, випадково вибрав Кларисине вікно й спинився під ним. Її думка, що вона немилосердно притягує до себе чоловіків, з якими щось не гаразд, була тверда й уже не раз діставала підтвердження. І взагалі, в її ідеях було не стільки плутанини, скільки звички пропускати проміжні ланки, або ж ці ідеї часто були просякнуті емоціями там, де в решти людей таких внутрішніх джерел нема. Її переконаність, що це вона дала колись Майнґастові можливість докорінно перемінитися, сама собою не була така вже й безглузда; а якщо, крім того, взяти до уваги, що ця переміна сталася сама, мимовільно (адже відстані й роки позбавляють людей контактів), і була досить глибока (бо з легковажного баламута зробила пророка), а на додачу ще й те, що невдовзі після від’їзду Майнґаста кохання між Вальтером і Кларисою сягнуло того піку боротьби, на якому лишалося й досі, то й Кларисине припущення, нібито їй з Вальтером довелося взяти на себе гріхи ще не перевтіленого Майнґаста й так допомогти йому в його піднесенні, — це припущення мало під собою не менше підстав, аніж незліченні поважні ідеї, що в них нині вірять люди. А звідси випливав і той обов’язок лицарського служіння, який відчувала за собою Клариса перед Майнґастом після його повернення, і коли тепер вона заводила мову про нове «перевтілення» метра, а не просто про переміну, то цим лише належним чином виражала ту піднесеність, в якій відтоді перебувала. Усвідомлення того, що її пов’язують з кимось багатозначні взаємини, могло Кларису в буквальному сенсі слова підносити. Ніхто до пуття не знає, чи потрібно святих змальовувати з хмарою під ногами, а чи вони просто стоять у повітрі, піднявшись на палець над землею, і саме так було тепер і з

Кларисою, відколи Майнґаст обрав її дім, щоб звершити в ньому свою велику працю з глибоким, очевидно, дуже глибоким підґрунтям. Клариса була закохана в нього не як жінка, а радше як хлопчик, що, захоплюючись дорослим чоловіком, щасливий, коли йому таланить одягти капелюха так, як той, і потай мріє позмагатися з ним і навіть його перевершити.

І Вальтер про це знав. Він не міг ані чути, про що Клариса шепотіла Майнґастові, ані розгледіти більше, ніж дві тіні, які злилися в щільну масу на сутінковому тлі вікна, але він бачив наскрізь усе, геть чисто все. Він також здогадався, що то був за чоловік у кущах, і тиша, яка запала в кімнаті, найважчим тягарем налягла саме на нього. Він бачив, що Ульріх, який нерухомо стояв поруч, напружено дивиться у вікно, і припускав, що ті двоє край другого вікна роблять те саме. «Чому ніхто не порушує цієї мовчанки?! — міркував Вальтер. — Чому ніхто не відчинить вікна й не прожене того виродка?!» Йому спало на думку, що не завадило б викликати поліцію, але телефону в будинку не було, а зробити що-небудь самому, що викликало б зневагу решти трьох, у нього забракло мужности. Адже йому зовсім не хотілося, щоб його називали потім «обуреним міщанином», він просто був украй роздратований! «Лицарський обов’язок» своєї дружини перед Майнґастом він розумів навіть дуже добре, адже Клариса і в коханні піднесення без зусиль собі не уявляла. Піднесення в неї траплялися не від чуттєвости, а лише від шанолюбства. Вальтер пригадував, яка тривожно активна іноді бувала вона в його обіймах, коли він ще мав справу з мистецтвом; але розпалити її інакше, ніж таким кружним шляхом, ніколи не щастило. «Може, в усіх людей справжнє піднесення буває лише від шанолюбства?» — із сумнівом міркував він. Його уваги не уникло те, що Клариса, поки Майнґаст працював, «стояла на чатах», бажаючи захистити його думки своїм тілом, хоч думок тих навіть не знала. З болем поглядав Вальтер на самотнього егоїста в кущах,