Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

своїми шпигунами. Ходять чутки, що він направив у Францію п'ять тисяч прусських селян та дев'ять тисяч слуг, аби мати своїх шпигунів у кав'ярнях, ресторанах, у впливових родинах — повсюдно. Брехня. Серед шпигунів мало пруссаків чи навіть ельзасців, яких упізнали б за акцентом, тож здебільшого це — доброчесні французи, яких підкупили.

— І що, не вдається зловити й арештувати цих зрадників?

— Нам це не годиться, бо тоді вони б заарештували наших шпигунів. Коли хочуть знищити шпигуна, його не вбивають, а дезінформують. А для цього нам потрібні ті, що грають у подвійну гру. Тим не менше, я не знав того, що ви розповіли мені про Лакруа. Святий Боже, в якомуж світі ми живемо, вже зовсім нікому довіряти не можна…

— Але якщо ви віддасте їх під суд, і Жолі й Лакруа все заперечуватимуть.

— Людина, яка працювала на нас, не повинна поставати перед судом, даруйте, якщо кажу прописну істину, та те ж саме стосується і вас. Лакруа стане жертвою нещасного випадку. Вдова отримає справедливу пенсію.

Симоніні не згадав ані про Ґуедона, ані про рю де Боен. Він вирішив потім подумати, яку з цього можна отримати користь. Та й кількаденне перебування у «Сен-Пелаж» геть виснажило його.

Він попросив якнайшвидше доправити його до «Лаперуз», що на набережній Ґран-Авґустін, але пішов не на другий поверх, де подають устриці та entrecôtes[170] за рецептом, як у давні часи, але передовсім униз, у cabinets particuliers[171], де можна замовити barbue sauce hollandaise, casserole de riz à la Toulouse, aspics de filets de laperaux en chaud-froid, truffes au champagne, pudding d'abricots à la Vénitienne, corbeille de fruits frais, compotes de pêches et d'ananas[172].

І до дідька тих в'язнів, ідеалістів та душогубів, чи хай там хто вони такі, разом з їхніми харчами. Врешті, в'язниці й існують саме для того, щоб порядні добродії могли відвідувати ресторації, не боячись ускочити в халепу.

У цьому місці, як зазвичай трапляється, спогади Симоніні починають плутатися, перетворюючись на непов'язані між собою уривки. Тому Оповідачеві не лишається нічого іншого, як скористатися записами Далла Пікколи. Парочка вже співпрацює на всю котушку й у повній згоді…

Коротше кажучи, Симоніні розповідав, що аби в очах імперської розвідки його визнали, йому довелося зробити для Лаґранжа ще дещо. Завдяки чому ж, на думку поліції, інформатор стає вартим довіри? Коли розкриває змову. Отже, Симоніні мав організувати змову, аби потім її викрити.

Підказку йому дав Ґав'ялі. Він розпитав у «Сен-Пелаж» і дізнався, коли саме той вийшов. Симоніні добре пам'ятав, де зможе знайти Ґав'ялі: рю де ла Юшетт, кабаре «Perè Larette».

Майже у самому кінці вулиці заходиш у будинок, де замість входу — шпарина, хоч вона була не набагато ширша за вулицю Кота-риболова[173], яка виходила на ту ж таки рю де ла Юшетт, і така вже вузесенька, що незрозуміло, нащо її взагалі відчинили, адже все одно заходити треба було тишком-нишком. Піднявшись сходами, треба було пройти коридорами, з каменів у яких проступали краплини жиру, а двері були настільки низенькими, що незрозуміло, як можна проходити в ті кімнати. На другому поверсі виднілися більш годящі двері, крізь які заходили до широких присінків трактиру, що, імовірно, складався з кількох помешкань, об'єднаних між собою; це був і салон, чи то пак вітальня кабаре «Père Larette», хоч ніхто гадки не мав, хто то такий, та й він, либонь, помер уже багато років тому.

Повсюди стоять столики, за якими сидять клієнти, смалять сигари та грають у ландскнехт, дівчата, що передчасно вкрилися зморшками, бліді-бліді, наче ляльки, що ними граються бідні дітлахи; вони тільки й вишукували відвідувачів, котрі ще досі не допили свою склянку, аби випросити у них ковточок.

Того вечора, коли Симоніні занесло до шинку, там було неспокійно: хтось у кварталі когось заколов, і, здається, через запах крові всі рознервувалися. Раптом якийсь навіжений поранив одну з дівчат кривим ножем для чобіт, жбурнув на долівку господиню закладу, котра була втрутилась, і почав чимдуж гамселити кожного, хто намагався йому завадити; спинити чоловіка вдалося лише офіціанту, який вихлюпнув йому на потилицю карафку води.

Потому всі вгамувалися й повернулися до своїх справ, ніби зовсім нічого не трапилося.

Тут Симоніні знайшов Ґав'ялі в оточенні його товаришів, які, здається, усі розділяли його думку про вбивство голови держави; майже всі вони були італійськими політв'язнями й майже всі були асами з вибухівки, або ж принаймні пристрасно нею цікавилися. Коли за столом градус сп'яніння сягнув значного рівня, почалися розмови про помилки відомих людей минулого, які вчиняли замахи: пекельна машинерія Кадудаля[174], який замахувався на життя Наполеона, тодішнього першого радника, що використовував суміш селітри та картечі, котра, може, й діяла колись на вузеньких вуличках столиці, але наразі була б абсолютно недієвою (відверто кажучи, тоді з неї теж користі не було). Революціонер Ф'єскі, який намагався убити Луї-Філіпа, сконструював для цього зброю з вісімнадцятьма стволами, які палили одночасно, й убив вісімнадцятьох людей, от тільки не короля.

— Проблема, — казав Ґав'ялі, — полягає у складі вибухівки. Ось хоча б хлорат калію: раніше вважалося, що, аби отримати порох, його слід змішати з сіркою та вугіллям, але єдине, чого досягли, — лабораторія, яку створили для виготовлення такого пороху, злетіла у повітря. Тоді вирішили використати його хоч би для сірників, та треба було змочувати головку у хлораті, сірці та сірчаній кислоті. Ох і зручно! І так аж до того часу, коли більш як тридцять років тому німці вигадали фосфорні сірники, які займаються від тертя.

— А про пікринову кислоту вже й говорити зайве, — озвався хтось, — виявилося, що вона вибухає при нагріванні за наявності хлориту калію, тож завдяки їй з'явилася ціла низка детонаторів, один вибуховіший за інший. Коли загинуло кілька дослідників, про цю ідею забули. Була б краще вже нітроцелюлоза…

— Ще б пак!

— Треба використовувати досвід древніх алхіміків. Вони винайшли суміш азотної кислоти та скипідарової олії, яка через незначний час несподівано вибухала. Ще століття тому відкрили, що коли до азотної кислоти додати сірчану кислоту, яка вбирає воду, вибух відбувається майже у ста відсотках випадків.

— А я більше довіряю ксилогідрину. Змішайте азотну кислоту з крохмалем та целюлозним волокном…

— Мабуть, ти вже прочитав роман того Верна[175], який за допомогою ксилогідрину підриває літальний апарат неподалік Місяця. Сьогодні більше йде мова про нітробензол та нітронафталін. Або ж, якщо обробиш папір та картон азотною кислотою, отримаєш нітрамідин, тотожний