Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

її контролювання, обмеження рамками того ж таки офіційного курсу Тимчасового уряду. Відкидаючи ідеї “вузького націоналізму”, меншовики та есери доводили, що зусиллями демократії однієї національності українське питання розв’язувати не можна, що тут мають прислухатися до голосу всієї Росії. Тим-то не могло бути й мови про взаємопорозуміння з панами Обручевими, Лепарськими, Кирієнками, Незлобіними, демократичний флер яких ніяк не міг замаскувати їхньої великодержавницької суті[297].

Постійна конкуренція (якщо не ворожнеча) існувала між українськими партіями, створеними ними організаціями, а також організаціями, що керувалися загальноросійськими партіями, наприклад радами робітничих і солдатських депутатів. І причини тут коренилися, очевидно, не лише в гострому протистоянні між національними і класовими (інтернаціональними) організаціями. В останніх українці вбачали носіїв централістичного начала, великодержавництва. Так, соціал-демократ, публіцист Є. Касименко в “Робітничій газеті” доводив, що органічний демократизм українства виключає загрозу українського централізму. “А от що робити з “революционной демократией” в особі Київської ради робітничих і воєнних депутатів, яка являється проводирем російського централізму на Україні, - не знати, — заявляв автор. — Централізаторська праця “революціонной демократії” не вгаває, набираючи на грунті національної ворожнечі до українства яскравих шовіністичних форм”[298].

Непростими виявилися стосунки і з єврейськими рухами та партіями, що їх представляли (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи). В масі своїй і єврейство, і його партії підтримували прибічників неподільної Росії. З демократичних мотивів вони якийсь час заявляли про свою підтримку ідеалів Української революції, проголошених у перших Універсалах Центральної Ради, делегували до неї значну кількість своїх представників. Водночас вони постійно пильнували, щоб українське державотворення “не зайшло надто далеко”, не привело до відокремлення України від Росії, і щоб у соціальній сфері українці також недалеко відривалися від російської демократії.

Отже, розстановка класово-політичних, партійних сил, карколомно переплетена з непростим національним складом населення України, не обіцяла простої, легкої перемоги Української революції. Навпаки, лідерам, стратегам руху необхідно було виявити величезну винахідливість, займати гнучку позицію щодо кожної соціальної верстви і національної групи, щоб у вирішальні, критичні моменти мати на своєму боці перевагу сил.

Навряд чи могла бути продуктивною занадто спрощена схема дій, пропонована М. Шаповалом (просто дивно, що вона базувалася на такому добротному, ґрунтовному соціологічному матеріалі). Один з есерівських функціонерів вищого ешелону вважав, що Українська революція як революція українського селянства проти “чужоплемінних поневолювачів-визискувачів” неодмінно перетвориться на революцію соціальну. Однак за умов, що склалися (нерозвинутості української нації), “перебороти неукраїнську частину суспільства”, яка майже монопольно володіла засобами виробництва і була в політичному відношенні незрівнянно активнішою, здійснити “українізацію України” було справою явно утопічною[299]. Це пізніше визнав і сам М. Шаповал: “Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести”[300].

Водночас сьогодні, очевидно, є достатньо підстав стверджувати, що пропаганда тези про безкласовість, безбуржуазність української нації була викликана не стільки бажанням затушувати, згладити існуючі класові розшарування та суперечності, скільки глибокою переконаністю в тому, що в національно-визвольній, національно-демократичній революції національний інтерес може виступати домінантним, інтегруючим чинником, могутньою цементуючою силою.

Щоправда, розраховувати на те, що цей інтерес “спрацює” сам по собі, автоматично, не було жодних підстав. Адже революція вважалася не просто національно-визвольною, а національно-демократичною. Послідовний же демократизм у 1917 р., як уже зазначалося вище, ототожнювався лідерами Української революції з рухом по шляху соціальних перетворень в інтересах найширших верств українства. Але ж цей дійсно демократичний курс не міг привести до реальних зрушень без застосування значних зусиль, цілеспрямованої організаційно-політичної роботи.

Зрозуміло, що активна протидія такому курсові з боку відвертих противників суспільного прогресу була просто неминучою.

З іншого боку, невіддільна від загальноросійських процесів, Українська революція мала постійно конкурувати, суперничати з ліворадикальними варіантами розв’язання назрілих у Росії суперечностей, найбільшою мірою породжуваних і найрельєфніше представлених діяльністю більшовиків. Відгородитися від заразливих впливів останніх на учасників революційних дій було просто неможливо. Більшовицький вплив можна було нейтралізувати або ще ефективнішою політикою в соціальній сфері, або ж перевагою очікуваного сумарного результату: як у національній, так і в соціальній галузях одночасно.

Мабуть, сутність такої надзвичайно складної ситуації лідери Української революції не могли осягнути відразу. З часом, переконавшись у неефективності здійснюваного курсу, вони схильні були шукати причини своїх поразок у зовнішніх чинниках, а не у власних прорахунках, власній безпорадності тощо. Постійно опиняючись у позиції “ображених”, яких виправдовує інтелігентність, делікатність поведінки, керівники українського руху не могли розраховувати на стійке ініціювання політичних дій, нерідко не встигали за стрімкими процесами, пленталися у хвості подій.

***

Після українського з’їзду, що продемонстрував не лише ідейну консолідацію українства, а й готовність його піднятися на нові щаблі боротьби, революційний процес в Україні набирав дедалі більшої сили. Навколо національних прапорів, під національними гаслами гуртувались передусім українські селяни й солдати — головна, визначальна рушійна сила Української революції. Домінантною лінією, безперечно, стала боротьба за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки.

Перетворення Центральної Ради на всеукраїнський центр, поширення інформації про її позицію, плани і домагання зі схваленням і непідробним ентузіазмом сприймались населенням краю. Наочне свідчення тому — велетенський вал кореспонденції, яка щоденно надходила до Ради. Її лейтмотив — схвалення діяльності, моральна й, почасти, матеріальна підтримка визвольних, державотворчих зусиль, запевнення у готовності влитися до рядів борців за нову Україну. Безперечно, лідерів революції це тішило, надихало, зміцнювало їхню впевненість у правильності обраного шляху. Однак Центральна Рада як головний революційний чинник не змогла перевести панівні настрої, наявні потенції у матеріальне, організаційне русло. Точніше, не все зробила для цього.

Хвиля революційного піднесення, реальні здобутки могли б бути значно більшими, якби політичному проводу вдалося віднайти й утілити у практику адекватні тогочасній морально-психологічній атмосфері організаційні рішення — такий цілком переконливий висновок роблять дослідники, вивчаючи суспільні процеси, що відбувалися в Україні навесні — улітку 1917 р. Зрозуміло, чому Д. Дорошенко так критично оцінював стан українського руху після завершення національного з’їзду. Він уважав, що завдання організаційної роботи, накреслені Головою Центральної Ради, виконувались далеко не так успішно, як планувалось і як того вимагали інтереси Української революції. “Україна дійсно вкрилась сіткою — але не загальнонаціональних комітетів, — а партійних організацій “Селянської Спілки”, яка національну справу ставила лиш як формальне гасло для переведення виключно соціальних завдань — без викупної експропріяції землі у приватних власників та її соціялізації. Виявився великий брак інтелігентних сил на провінції. Київ стягував на себе значне число активніших українських діячів, і на місцях не було кому переводити директиви, подавані з центру. До того ж виявилося, що по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя