Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

її твоїм мозком, зрозуміти, в чому полягає твоє власне щастя. Ніколи цього не станеться».

…

Поки Ігорко розповідав мені цю історію, він випив першу пляшку горілки і з’їв майже увесь сир. Ще й дорікнув мені: «Навіщо ти нарізав стільки хліба? Ти що, так його любиш? Бо я, відверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається ніч, ось, наприклад, огірка зжую чи сирку. І тобі не раджу налягати на хліб».

Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потім за це ще й гнобити. «Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвіт, мушу тобі сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?

Та я роблю тобі послугу, слухай, тобі ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влітку, і все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобі випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити ці руки здоровою фізичною працею? І потім, я ж не змушую тебе мити, наприклад, підлогу, чи вичищати вбиральню?

Я що — дід, ти що — салага? Ми що, в армії?»

Я вливаю в себе чарку горілки. Цікаво, яким зараз бачить своє щастя Ігорко? І хто в цьому світі, та й у всій галактиці може бачити його своїм щастям? Мабуть, тільки хтось зовсім недолугий, той, хто вважатиме Ігорка своїм останнім, хай жалюгідним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво «Привіт» як кращий кондитерський виріб, котрий вдалося покуштувати у своєму житті.

«Слухай, — раптом термосить мене за плече Ігорко. — От учора й сьогодні, відтоді, як я дізнався про це, я стільки передумав про твій паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене». Я давлюся огірком. Він спокійно постукує мені по спині. «Між іншим, треба якось охайніше їсти, друже, не слід у такий ганебний спосіб скорочувати собі життя. Вмерти від того, що вдавився огірком, ти що, про таку смерть мріяв? Бог тобі дав шанс — відійти шляхетно, щоб усі хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зіпсувати. Де логіка?»

Ігорко бере кусень хліба, вискубує крихти з середини, наливає горілки, розмірковує. «Знаєш, — починає знову він. — Мене всі обговорюють. От і зараз, я відчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От». «Це на тобі джинси номер 35?» — цікавлюсь я. «Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вісім пар джинсів». У нього справді тридцять вісім пар джинсів, і всі вони однакові, дуже вузькі з низькою талією. «Прикинув, на яких із них може саме так провиснути зад і витягнутися коліна. Підрахував, вийшла приблизно тридцять п’ята пара». «Тьху, так неромантично». Теж мені, романтик.

«Слухай, може поговоримо?» О, а що ми досі робили? «Ігорку, а чому ти не одружений, га? От що тобі заважає одружитися, чим тобі ще займатися? Робота в тебе є, кар’єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобі ще зайнятися — крім ходіння по ворожках, звісно. Одружився б, може, чи пішов би купувати тридцять дев’яту пару джинсів». «На кому я мушу одружуватися, на твій погляд? На кому? На „барбі“?» Він лютує, а я трохи здивований такою реакцією. Звісно, на «барбі». Він западає на такий тип: високі, стрункі, з довгими худорлявими ногами білявки, прозорі очі, довге волосся. Що це, хіба не «барбі»? Він якщо зустрічається, то зустрічається тільки з такими.

«Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на „барбі“. Як цю останню звали, Алініус? Ні, щось схоже, але не так». В Ігорка дуже показовий ніс, по якому зразу видно, що йому ця бесіда не дуже подобається. Колись Ігорко задзвонив мені і сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), і я ще подумав: це ж треба, не з порожніми руками пацан іде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут він приходить із худорлявою білявкою: губи сяють, очі сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. «Це — Анчоус», — каже Ігорко з гордістю. Насправді її звали Ганною.

«Мені нема про що розмовляти з Анчоусом». «А що таке? Вона не вміє чи не хоче днями патякати про тебе?» Ігорко, як не хоче, не помічає іронії. «Вона вміє говорити тільки про одяг. Що, де, за скільки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, і таке інше». «Ще про те, кого вона бачила і з ким. Про моду. І що всі заздрять її вроді. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душі у її виховання». «О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобі все це здається нудним?»

«А про що б ти хотів поговорити?» — підтримую нашу розмову я. «Ти все іронізуєш, чи не так? У мене, між іншим, дві вищі освіти. Ага? І я себе не на показах Версаче та Дорожкіної знайшов». Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те місце, де народився Ігорко, Версаче не приїхав би ні за які гроші, та й Дорожкіна — також.

«От сказати тобі чесно? Я ж не збрешу людині, яка має незабаром померти». От-от урветься мій терпець. Залишилося ще трохи. «Кажи». «Я тобі нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я ніколи не одружуся з „барбі“. Мені потрібна зовсім інша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар’єристка. Щоб книжки читала, а не літери на етикетках та цифри на цінниках. Щоб розумілася на митцях, на картинах, а не на позначках „Обережно, скло“ чи „Тільки суха чистка“, „Прасувати не можна“, „Тільки ручне прання“».

Я потягнувся до полиці, щоб узяти заварник. «Там не запилючено?» Я кажу, що ні. «Слухай, якщо пилюка, то я тобі не раджу витирати руку об крісло, о’кей? І що ти все винюхуєш — що б його з’їсти, що б випити? Ти тільки про це й думаєш. Очі, он-о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсім не приділяєш мені уваги. Це неввічливо». Я ховаюся, щоб обтерти руку об крісло. Манячило нещасне, ось тобі.

«Слухай, а в мене є питання. Як, скажи мені, ти збираєшся одружитися не на „барбі“, якщо зустрічаєшся винятково з „барбі“?» «Це — важко. Але я, на відміну від декого, ніколи не шукав легких шляхів. До речі,