Читати книгу - "Нескінченна історія"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 117
Перейти на сторінку:
Фантазії, залишало їм як єдино можливий прохід яку-небудь вузесеньку стежеч­ку. Часом то були міст або брама, печера чи тіснина в горах, і Дитинна Царівна у своєму паланкіні ледве встигала прой­ти по них (або через них), достоту в останню мить, а тоді вони раптом зникали, охоплені Ніщо; часом паланкін руха­вся по гладіні озера, затоки чи лиману: невидимі Сили проносили смертельно хвору Царівну, майже не торкаю­чись хвиль, тому що для цих носіїв не існувало різниці між земною твердю і поверхнею води.

Отак вони піднялися врешті-решт аж до закутих у кри­гу найвищих відрогів Гір Долі, одначе не зупинилися там, а далі рухалися все вище і вище, безупинно і невтомно. І оскільки Дитинна Царівна не дала їм ніякого іншого нака­зу, вони і далі піднімалися вгору, весь час угору. А вона нерухомо лежала у своєму паланкіні, на подушках і з за­плющеними очима. Вона лежала так уже дуже довго. Останні слова, мовлені нею, були ті, які вона проказала, прощаючись із Вежею Зі Слонової Кості: «Ідіть кудись!»; таким і був її наказ.

Тепер паланкін рухався глибокою ущелиною, в тіснині, немовби прорізаній поміж двома суцільними стінами скель, причому цей прохід був лише трішечки більший від ширини паланкіна. Тіснину вкривав м’який і пухнастий шар снігу, може, навіть метрової товщини, але невидимі носії не провалювалися в нього і навіть не залишали на ньому слідів. На дні ущелини панувала сутінь: денне світло вкрай вузенькою смужкою насилу пробивалося сюди звід­кись зверху. Стежка непомітно піднімалася догори, і що далі просувався по ній паланкін, то ширшою і ближчою ставала смута денного світла. Аж раптом, геть несподівано, стрімкі скелясті стіни ущелини зовсім розступилися, відк­ривши неозору панораму - безкраю рівніну. Ціла залита сліпучо-білим сяйвом, вона то спалахувала, то дрібно рях- тіла. Це і було найвище місце Гір Долі. На відміну від бі­льшості інших гір. Гори Долі увінчувала не вершина, а гі­гантське плоскогір’я, завбільшки як ціла країна.

А посеред цього плоскогір’я височіла вкрай незвичайна на вигляд невеличка гора. Вона чимось нагадувала Вежу Зі Слонової Кості; по суті, то був вузький і високий конус, але яскраво-синього кольору. Зблизька ставали помітними чи­сленні химерної форми зубці, які стирчали в небо, ніби бу­рульки, перевернуті догори гостряками. Приблизно на по­ловині висоти цієї невеличкої гори, на вістрях трьох таких «бурульок»-зубців лежало яйце, як дім завбільшки.

Це велетенське яйце півколом оточували численні зубці- «бурульки» синього кольору, схожі на труби велетенського органа, саме вони й утворювали верхівку конуса. Яйце ма­ло круглий отвір - очевидно, двері або вікно. І саме у цьому отворі зненацька з’явилося чиєсь обличчя; той, кому нале­жало це обличчя, уважно розглядав паланкін.

Ніби відчувши цей погляд, Дитинна Царівна розплю­щила очі.

- Стійте! - тихо сказала вона.

Чотири невидимі Сили зупинилися.

Дитинна Царівна підвелася.

- Це він, - мовила вона. - Останній відрізок шляху до нього я мушу здолати сама. Чекайте на мене тут, хоч що би діялося.

Лице в круглому отворі яйця зникло.

Дитинна Царівна висіла з паланкіна і, як була, босо­ніж, пішла сніговою рівниною. їй було дуже боляче йти по снігу, який де-не-де взявся тонесенькою льодяною кіркою і ранив ноги. Крижаний вітер розвівав білосніжне волосся і шати Дитинної Царівни.

Нарешті вона дійшла до яскраво-синьої гори і зупини­лася перед нею.

Із круглого, темного отвору в яйці висунулася довга драбина - така довга, що було аж дивно, як це вона змогла там поміститися. Нарешті драбина досягла підніжжя яск­раво-синьої гори. Узявшись за ної руками. Дитинна Царів- ня побачила, що геть уся вона складається із взаємопов'я­заних літер, а кожна сходинка - то рядок. Дитинна Царівна почала підніматися і, долаючи щабель за щаблем, прочиту­вала такі слова:

ВЕРТАЙСЬ ВЕРТАЙСЬ ГЕТЬ ГЕТЬ ІДИ

НІКОЛИ ВЖЕ І ВЖЕ НІДЕ

НЕ СТРІТИСЬ НАМ НІ ВНІЧ НІ ВДЕНЬ

БО ЛИНІ ТОБІ ТОБІ ЛИШЕНЬ

ЗАКРИТИ Я МУШУ ДОРОГУ

ТО ЗВАЖ НА МОЮ ОСТОРОГУ

ЯКЩО ТИ СТАРЦЮ ЙДЕШ НАВСТРІЧ

ТО НЕПОПРАВНУ ЗВЕРШИШ РІЧ

ДВІ ПРОТИЛЕЖНОСТІ Б ЗІЙШЛИСЬ

КІНЕЦЬ З ПОЧАТКОМ ПОВЕРНИСЬ

А НІ ТО В НЕЗРІВНЯННУ

ВПЛЕТЕНІ СЕБЕ ОМАНУ

Вона зупинилася, щоби зібратися з силами, і подивила­ся вгору. До кінця було ще дуже далеко. Вона не здолала навіть половини шляху.

- Я звертаюся до тебе, о Старцю Із Мандрівної Гори, - проказала вона голосно. - Якби ти не хотів, щоби ми зу­стрілися, ти не опустив би мені цієї драбини. Саме твоя за­борона спонукає мене йти до тебе.

І вона підіймалася далі.

УСЕ ЩО ТИ ТВОРИШ КИМ ти є

ТОМУ СТОРОЖ ПЕРО моє

У ЛІТЕРУ ВВІЙДЕ ЗАТЯМ

УСЕ ЩО СВІТИЛОСЬ ЖИТТЯМ

ОТОЖ ЯК МЕНЕ ШУКАЄШ

САМ СОБІ Ж БІДИ НАПИТАЄШ

ТУТ КІНЕЦЬ ТА ПОЧАТОК ЖИТТЯ

ТЕБЕ СТАРІСТЬ НЕ СТРІНЕ ЦАРІВНО-ДИТЯ

Я СТАРИЙ НЕ БУВАВ У ДИТИННІМ КРАЮ

ЩО ЗБУРЮЄШ ТИ ТОМУ СПОКІЙ ДАЮ

ЖИТТЮ НЕ МОЖНА СМІТИ

СЕБЕ У МЕРТВІМ ЗРІТИ

І знову їй довелося зупинитися, щоби перевести дух. Тепер вона була вже дуже високо, а завірюха розхитувала драбину, наче тонку лозину. Але Дитинна Царівна продов­жувала підніматися вгору, мідно хапаючись за обледенілі щаблі з літер. Так вона здолала останній відрізок драбини.

ЯКЩО ТЕБЕ ВМОВЛЯТЬ ДАРМА

Й ТАКЕ ВЖЕ ПРАГНЕННЯ ДІЙМА

ЧОГО НІКОЛИ ЩЕ Й НІДЕ

НЕ СМІЛО БУТЬ - ПІТИ НА ТЕ

СПИНИТЬ НЕ МАЮ ЗМОГИ

ТОЖ ЛАСКИ ЖДИ Б СТАРОГО

Здолавши останні щаблі, Дитинна Царівна тихо зі­тхнула - і подивилася вниз. Її широкі білі шати були пош­матовані: клапті одежі звисали з численних рисочок, гаче­чків і гострячків драбини з літер. Те, що літери налаштова­ні проти неї, не надто її здивувало. Бо ця неприхильність була взаємною.

Просто перед собою вона побачила яйце і круглий отвір: драбина закінчувалася саме тут. Вона трохи постояла при вході, а тоді увійшла. Отвір, чи то пак люк, тут-таки зачи­нився за нею. Непорушно стояла вона в цілковитій темряві, чекаючи, що буде далі.

Але доволі довго не діялося нічого.

- Я вже тут, - сказала вона нарешті тихо кудись у тем­ряву. Її голос розбудив відлуння, наче у великій порожній залі. Але, може, то був інший, набагато нижчий голос, який відповів їй тими самими словами?

Поступово вона почала розрізняти в темряві слабке че­рвонувате світло. Його випромінювала якась книжка, що зависла в повітрі посередині яйцеподібного приміщення. Вона була розташована трохи навскоси, так що вдавалося розгледіти палітурку. Книга була в шовковій оправі мідя­ного

1 ... 47 48 49 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"