Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

class="book">Почувши це, Емілі стисла кулаки. Вона уявила спаплюжений Місячний Серп, її старенькі викохані дерева, що їх збиралися рубати… ялинник, оздоблений суницею, що росла попід деревами… замріяна краса старого фруктового саду, який хотіли знищити… видолинки та схили, які досі берегли всі примарні радощі минулого, що мусили незворотно змінитися. Це було нестерпно.

— Якби б ти побралася з Ендрю, Місячний Серп залишився б твоїм, — з гіркотою в голосі сказала тітка Елізабет, побачивши Емілі, яка ридала через почуте.

— Але зміни, про які вони казали, все одно відбулися б, — відповіла Емілі. — Ендрю не послухав би мене. Він вірить у те, що чоловік має все вирішувати за жінку.

— Наступного року тобі вже буде двадцять чотири, — зітхнула тітка Елізабет. Що вона мала на увазі?

Розділ 19
Пейзажі та відчуття

1 жовтня 19…

Сьогодні вдень я сиділа біля свого вікна і поперемінно писала нову серію оповідань і позирала на пару любих чарівних молодих кленів — найнижчих у саду. Вони весь день шепотілися між собою, обмінюючись якимись таємницями. Вони нахилялись одне до одного і швиденько перемовлялися — я майже почула про що — а тоді сахалися, дивились одне на одного і під враженням від почутого комічно здіймали руки в жесті приголомшення та жаху. Цікаво, який же новий скандал стався у Країні дерев?

10 жовтня 19…

Сьогодні був прекрасний вечір. Я зійшла на пагорб і блукала ним, доки сутінки не переросли у глибоку осінню ніч, над якою вигравав, благословляючи все навколо, зоряний спокій. Я була сама, та самотньою не почувалась. Я була королевою, що простує розкішними коридорами уяви. Я розмовляла з уявними товаришами і вигадала стільки влучних сентенцій, що й сама була вражена.

28 жовтня 19…

Цієї ночі я вирушила на одну зі своїх улюблених довгих прогулянок. На прогулянку дивовижним пурпуровим поглинутим тінями світом, над яким на жовтавому небі згромаджуються величні зимні хмари. А під ними — задумливі пагорби, занурені в тишу заспаних лісів, і океан, що б’ється об скелястий берег. Уся ця краса була схожа на «Як ті, хто охоче чекає, // Коли вирок долі уже пролунає».

Це змушує мене почуватися страхітливо самотньою.

Як же хутко в мене змінюється настрій!

«Легковажна» — так би сказала тітка Елізабет? «Темпераментна» — так би сказав Ендрю?

5 листопада 19…

Який велетенський напад злого гумору стався з усім світом! Ще позавчора вона не була негарною — гідна літня дама, вбрана у пристойний одяг коричневого кольору, прикрашений горностаєм. Вчора вона спробувала приховати недоліки, прикривши їх веселими пейзажами та пов’язавши шалик з синіх туманів. І якою незграбною й потворною старою відьмою вона стала, коли проявилися всі її зморшки і стало видно всю багнюку, що пристала до неї. Вона грізно зростала і згодом перевершила власну потворність, і відтоді бушувала день і ніч. Я прокинулась у розпачі й одразу ж почула, як завиває поміж дерев дикий вітер і як б’ються об шибку краплі дощу разом зі снігом.

23 листопада 19…

Уже другий день по-осінньому безперервно дощить. Насправді цього місяця дощило майже щодня.

Пошти сьогодні не було. Навколишній світ якийсь похмурий, усі дерева і поля засохли, але звідусіль накрапає. Сум і понурість закрались і в мою душу і — висмоктали з неї все життя й енергію.

Я не можу ні читати, ні їсти, ні спати, ні писати, ані робити ще щось інше, якщо лиш не змушую себе до цього. А змушуючи, почуваюся так, ніби роблю все чужими руками й чужим розумом, і не можу як слід ними вправлятись. Почуваюся похмурою, непоказною і непривітною. Я втомилася вже навіть від самої себе.

У такому стані я вже близька до того, щоб порости мохом!

Ось воно! Мені поліпшало від того крихітного вибуху невдоволення. Він викинув з мене щось непотрібне. Я знаю, що в житті кожної людини трапляються сірі дні і розчарування, коли здається, що все на світі вже назавжди втратило свій смак. Найсвітлішого дня небо можуть перекрити хмари, але не варто забувати, що сонце увесь час залишається там, де й має бути.

Як же легко бути філософом — на папері!

(Питання: якщо ти під холодною зливою, то чи залишишся сухим, пам’ятаючи про те, що сонце на своєму місці?)

Що ж, дякувати небесам, принаймні два жахливих дні ніколи не бувають однаковісінькі!

3 грудня 19…

Сьогоднішній захід сонця був неспокійним і вітряним. Воно сідало за тьмяні бляклі пагорби, які сердито проблискували проміж осокорами та ялинками у гайку Високого Джона, які несподівано й перелякано підкидали в повітря приємні пахощі. А я сиділа коло вікна й дивилася. Ближче до мене, у саду було вже так темно, що я бачила лиш непевні обриси мертвого листя, яке незбагненно витанцьовувало і крутилось над позбавленими квітів стежечками. Бідолашні мертві листочки… Хоча либонь не зовсім ще мертві. У них ще залишилось якесь непевне життя — прокляте і нескінченне. Вони слухаються кожного поруху вітру, який ними лиш пограється химерно і покине їх. Споглядаючи цю картину в смутних неясних сутінках, я відчуваю жаль до листя і злість — якусь дратівливу, майже сміховинну злість — до вітру, що все ніяк не полишить їх у спокої. Чому їх — і мене — обов’язково мають тривожити нетривкі пристрасні спалахи жаги до життя, яке нас уже майже покинуло?

Навіть про Ільзу вже досить довго нічого не чути. Вона мене теж забула.

10 січня 19…

Прийшовши увечері з пошти — мені надійшло три згоди — я насолоджувалася зимовим чаром, який мене оточував. Він такий спокійний і надійний… Низьке сонце висвічує сніг, забарвлюючи його у бліді відтінки рожевого та ясно-лілового. А величний біло-сріблястий місяць, що підглядав з-за