Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

синку, — сказав Сорренто. — Тобі варто прийняти цю пропозицію. Поки ще можеш.

Його батьківській тон безмежно роздратував мене, і це допомогло прийняти рішення. Я не міг продатись «шісткам». Якщо я це зроблю, і вони якимось чином виграють змагання, я буду відповідальним. І я не зможу з цим жити. Сподіваюся, що Ейч, Арт3міда та інші мисливці почуватимуться так само.

— Я пас, — я забрав ноги зі столу і встав. — Дякую за ваш час.

Сорренто подивився на мене з сумом, тоді жестом показав знову сісти.

— Насправді, ми не зовсім закінчили. У нас є для тебе фінальна пропозиція, Парзівалю. І наостанок я залишив найкращу.

— До вас не доходить? Ви не можете мене купити. Тому відмахайтеся. Прощавайте. До. Побачення.

— Сядь, Вейде.

Я завмер. Він щойно використав моє справжнє ім’я?

— Так, — гаркнув Сорренто. — Ми знаємо, хто ти. Вейд Оуен Воттс. Народився дванадцятого серпня дві тисячі двадцять четвертого року, обоє батьків померли. І ми також знаємо, де ти. Проживаєш з тіткою, в трейлерному парку на Портленд-авеню, сімсот, Оклахома-Сіті. Блок п’ятдесят шість ка, якщо бути точним. За даними нашої команди спостереження востаннє тебе бачили, коли ти заходив у трейлер тітоньки три дні тому, і відтоді не виходив. Це означає, що прямо зараз ти досі там.

Прямо позаду нього відкрилося вікно відеоспостереження, показуючи наживо стеки, де я жив. Вид був з повітря, можливо, зйомка велася з літака або супутника. З цього кута вони могли спостерігати тільки за двома основними виходами трейлера. Отже, вони не бачили, як я щоранку виходив через вікно в пральні, або щовечора через нього повертався. Вони не знали, що насправді прямо зараз я був у сховку.

— Ось де ти, — сказав Сорренто. Повернувся його приємний, поблажливий тон. — Тобі потрібно більше виходити на вулицю, Вейде. Це не здорово проводити весь свій час у закритому приміщенні. — Зображення збільшилося кілька разів, приближаючи трейлер тітки. Тоді переключилося в режим теплобачення, і я побачив яскраві контури більш ніж десятка людей, дітей і дорослих, які сиділи всередині. Майже всі вони були нерухомі, ймовірно, увійшли в ОАЗу.

Я був надто приголомшений, щоб говорити. Як же вони мене знайшли? Передбачалося, що ніхто не може отримати інформацію про обліковий запис ОАЗи. І моєї адреси навіть не було в профілі. При створенні аватара її не обов’язково було вказувати. Тільки ім’я і малюнок сітківки ока. То як вони дізналися, де я живу?

Якимось чином вони отримали доступ до моїх шкільних записів.

— Твоїм першим поривом зараз може бути вийти і втекти, — сказав Сорренто. — Закликаю тебе не робити цієї помилки. Трейлер в даний час підключений до великої кількості вибухівки. — Він витягнув щось схоже на пульт дистанційного керування з кишені і підняв його. — І мій палець на детонаторі. Якщо ти вийдеш з цієї чат-сесії, через декілька секунд помреш. Ти розумієш, що я тобі кажу, містере Воттс?

Я повільно кивнув, відчайдушно намагаючись опанувати ситуацію.

Він блефував. Він мусив блефувати. А якщо й ні, він не знав, що насправді я був за півмилі звідти, у своєму сховку. Сорренто припускав, що один з яскравих теплових контурів на дисплеї був мною.

Якщо бомба дійсно вибухне в трейлері моєї тітки, під всіма цими старими автомобілями я буду в безпеці. Правда ж? Крім того, вони не вб’ють всіх цих людей тільки щоб дістатися до мене.

— Як..? — все на що я спромігся.

— Як ми дізнались, хто ти? І де живеш? — він посміхнувся. — Легко. Ти припустився помилки, малий. Коли зареєструвався в шкільній системі ОАЗи, ти дав їм своє ім’я та адресу. Щоб вони могли відправляти тобі табелі, я припускаю.

Він мав рацію. Ім’я мого аватара, справжнє ім’я і домашня адреса були збережені в моєму особистому студентському файлі, до якого мав доступ тільки директор. Це була дурна помилка, якої я припустився за рік до початку змагання. До того, як став мисливцем. Перш ніж навчився приховувати свою реальну особистість.

— Як ви дізнались, що я відвідую онлайн-школу? — запитав я. Я вже знав відповідь, але мені потрібно було тягнути час.

— Останні кілька днів на форумах мисливців ширилась чутка, що ти і твій приятель Ейч ходите в школу на Людусі. Коли ми про це почули, то вирішили зв’язатися з кількома шкільними адміністраторами і запропонувати їм хабар. Ти знаєш, як мало заробляє шкільний адміністратор на рік, Вейде? Це обурливо. Один з директорів був досить люб’язним, щоб пробити в базі студентів аватара на ім’я Парзіваль, і вгадай що?

Поруч з онлайн-трансляцією стеків з’явилося ще одне вікно. Воно відображало весь мій шкільний файл. Повне ім’я, ім’я аватара, шкільний псевдонім (Вейд3), дату народження, номер соціального страхування, а також домашню адресу. Мої шкільні табелі. Тут було все, в тому числі старе фото зі щорічного альбому, зроблене п’ять років тому — прямо перед переведенням у школу в ОАЗі.

— Шкільні записи твого друга Ейча в нас теж є. Але він був досить розумним, щоб вказати при вступі фальшиві ім’я та адресу. Тому його пошуки займуть трохи більше часу.

Він зробив паузу, щоб дати мені відповісти, але я мовчав. Мій пульс зашкалював, і я мусив постійно нагадувати собі дихати.

— Тож, це приводить мене до нашої фінальної пропозиції, — Сорренто схвильовано потер руки, ніби дитина, що збирається відкрити подарунок. — Скажи нам, як дістатися до Перших воріт. Прямо зараз. Або ми тебе вб’ємо. Прямо зараз.

— Ви блефуєте, — я почув свій голос. Але я так не думав. Зовсім ні.

— Ні, Вейде. Не блефую. Сам подумай. При всьому, що відбувається в світі, ти думаєш когось хвилюватиме вибух в якомусь задрипаному щурячому гетто в Оклахома-Сіті? Всі вважатимуть, що це нещасний випадок в нарколабораторії. Або внутрішній терористичний осередок намагався змайструвати саморобну бомбу. У будь-якому випадку, це просто означатиме, що на кілька сотень менше