Читати книгу - "Химерне сяйво"

— Вона від тебе не відчепиться, будь певен.

— Що? — розгублено сказав Вімз. Він і досі пильно вдивлявся в траву.

— Вона дуже терпляча і ніколи не здається. Ти маєш справу з мудрою грушкою. Вона почекає, доки тобі почне здаватися, що вона про тебе забула, а тоді одного дня, коли йтимеш темним провулком, почуєш раптом позад себе тупіт отих малих ніжок — чалап, чалап, десь так воно звучить, ти побіжиш, а вони й собі прискорять темп, чалап-чалап-ЧАЛАП...

— Замовкни! — загорлав Вімз.

— Вона тебе вже, напевне, упізнала, тож...

— Я сказав, стули пельку!

Херрена обернулася в своєму сідлі і кинула на них сердитий погляд.

Вімз спохмурнів і, притягнувши Ринсвінда за вухо, аж доки воно не опинилося на рівні його рота, прохрипів:

— Я не боюся анічогісінько, ясно? Цей ваш чаклунський реквізит — чхати я на нього хотів.

— Усі так кажуть, доки не зачують кроки за спиною, — почав було Ринсвінд і враз замовк. Вістря ножа залоскотало йому ребра.

Решту дня нічого особливого не відбувалося, втім, на превелике задоволення Ринсвінда і підкріплення Вімзової параної, що прогресувала, Багаж кілька разів з’являвся в полі зору. Він то розвалькувато лежав на камінні обіч, то ховався у рівчаку, порослому мохом.

Пізно пополудні вони дісталися вершини пагорба і звідти окинули оком широку долину у верхів’ї Смарла, найдовшої ріки на Диску. В цьому місці вона вже сягала півмилі в ширину і була дуже замуленою, завдяки чому земля в низов’ї ріки була найродючішою на всьому континенті. Вздовж її берегів клубочилися поодинокі пасма вранішнього туману.

— Чалап, — булькнув Ринсвінд. Він відчув, як Вімз підскочив у сідлі.

— Га?

— Це я покашлюю, — сказав Ринсвінд і вдоволено вишкірився.

Цей вишкір він ретельно продумав. Саме так люди шкіряться, коли, дивлячись на твоє ліве вухо, кажуть стурбованим голосом, що за ними шпигують секретні агенти з сусідньої галактики. Цей вишкір зовсім не був призначений для того, щоб вселяти впевненість. Напевне, комусь доводилось бачити і більш жахливі осміхи, але тільки тоді, коли той, хто шкіриться, має яскраво-руду шерсть в чорну смужку, довгий хвіст і вештається джунглями в пошуках жертв для свого вишкіру.

— Зітри оце з фізіономії, — сказала Херрена, коли їх наздогнала.

Там, де шлях спускався до берега ріки, виднівся примітивний причал і великий бронзовий гонг.

— Ним викликають поромника, — сказала Херрена. — Якщо ми перетнемо ріку отут, де вона робить велику петлю, це значно скоротить наш шлях. Може, навіть дістанемося до міста ще сьогодні ввечері.

На обличчі Вімза промайнув сумнів. Сонце ставало великим і червоним.

— Чи, може, ти хочеш провести ніч по цей бік ріки?

Вімз схопив молоточок і влупив ним по гонгу з такою силою, що той закрутився довкола своєї осі і злетів з держака.

Вони мовчали, очікуючи на пором. Тоді раптом поруч щось хлюпнуло, з води з брязкотом виринув ланцюг і туго напнувся аж до залізного кілка, забитого в землю на березі.

Згодом з туману поволі виплив плаский пором, на якому поромник в натягнутому на очі капюшоні штовхав судно до берега, налягаючи на великий подвійний барабан, що змотував канат.

Пласке дно порома заскрипіло, торкнувшись гравію, і постать у капюшоні сперлася на барабан, відсапуючись.

— По двоє жа один раж, — пробубнів він. — Це вше. Тільки двоє, ж кіньми.

Ринсвінд насилу проковтнув клубок, що підступив до горла, намагаючись не дивитись на Двоцвіта. Той, напевне, вже усміхається і корчить гримаси, мов ідіот. Він наважився зиркнути краєм ока.

Двоцвіт сидів, роззявивши рот.

— Ти — не той поромник, що завжди на цій переправі, — сказала Херрена. — Я бувала тут раніше, той був великим чолов’ягою, схожим на...

— В нього — вихідний.

— Що ж, гаразд, — не дуже впевнено мовила вона. — В такому разі... чого йому так смішно?

Плечі Двоцвіта здригалися, його лице зачервонілося, і він видавав якісь приглушені хрипи. Херрена здивовано подивилася на нього, тоді кинула пильний погляд на поромника.

— Ви двоє — схопіть його!

Залягла мовчанка. Врешті один з її людей озвався:

— Кого, поромника?

— Авжеж!

— Навіщо?

Обличчя Херрени не видавало жодних емоцій. Такого взагалі не мало б бути. За нормального стану речей, коли хтось дає команду на зразок: «Схопіть його!» або «Варта!» — люди моментально реагують, а не сидять склавши руки, ще й балачки розводять.

— Бо я так наказала! — було найбільше, на що вона спромоглася. Двоє чоловіків, що були найближче до згорбленої постаті, перезирнулись, знизали плечима, тоді злізли з коней і стали по обидва боки від поромника. Він був чи не вдвічі нижчим за них.

— Ось так? — спитав один з них. Двоцвіт судомно хапав ротом повітря.

— А тепер я хочу побачити, що він ховає під своїм плащем.

Двоє найманців перекинулися поглядами.

— Я не впевнений, що... — хотів було заперечити один з них.

Закінчити фразу йому не вдалося, бо кістлявий лікоть стусонув його в живіт, наче милиця. Його приятель з подивом глипнув униз і отримав іншим ліктем по нирках.

Коен вилаявся, силкуючись дістати свій меч, що заплутався у плащі, і підскоком, по-краб’ячому, просуваючись до Херрени. Ринсвінд застогнав і, скреготнувши зубами, різко смикнув головою назад. Почувся вереск Вімза, і Ринсвінд скотився набік, грузько хляпнувся у багнюку, гарячково підхопився на ноги і почав озиратися в пошуках укриття.

З переможним вигуком Коен врешті звільнив свого меча і тріумфально змахнув ним, серйозно