Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

неподалік. Поблизу — придорожнє кафе і магазин сувенірів. «Треба заспокоїтися, — казала я собі, — все одно нічого не зміниш. Однаково буде так, як буде… Але чому… Чим я прогнівила долю? Звісно, який там в біса ресторан! А отой «друг»… Хіба він не розуміє, що тепер нам доведеться повертатися вночі? Бо ще до вантажівок, хай їм грець, їхати години зо дві, якщо не більше.

Отже, стовбичили ми десь години півтори. Нарешті я побачила Боба, нашого «друга». Кинувши недбало: «Sorry for being late» (вибачте за запізнення) він жваво всівся в машину, а я готова була порвати його на шматки. Сіла за кермо, гучно грюкнула дверима і завела мотор.

Була п’ята вечора, коли ми дісталися до місця. Я була геть розбита. Виїхавши о восьмій ранку, ми добиралися сюди дев’ять годин! А ще ж назад треба повертатися… Добре, якщо приїдемо під північ. Мої плечі ломило від напруження. Алей й тек добре, що я принаймні позбулася своїх пасажирів. Отож, роби що хоч. Плач, лайся — досхочу. Але ні плакати, ні лаятися вже не хотілося. Може, тому що не було глядачів?

— Ти, вибач, люба, — промовив Майк, винувато опустивши очі. Так вийшло… Давай, як їхатимемо додому, зазирнемо до місцевого ресторанчику, повечеряємо. Подейкують, що там дуже смачно готують…

— Гаразд.

Їсти справді дуже хотілося. Хоча навряд чи можна знайти щось пристойне в цій глушині…

Через годину ми під’їхали до якогось величезного намету з дерев’яними столами і лавами просто неба. «49 State Brewery» — свідчила табличка на брудному облупленому фасаді якоїсь споруди.

«Oh, shit!» — укотре за цей день уже готове було вирватися з мене. В такому гадючнику я свій день народження ще не святкувала… Мало того, що ця компанія, схоже, цмулить пиво, а я не можу собі дозволити ні грама, щоб розслабитися після отого скаженого дня. Бо попереду ще годин шість дороги. От-от були готові покотитися сльози, та Майк втягнув мене всередину споруди.

«Клар-р-ро, ти зараз роззявиш дзьоба від подиву!» — промайнула в моїй голові фраза з казки Андерсена…

…Затишний величенький зал потопав у приємному неяскравому світлі. Відразу впав в око живий вогонь у каміні з місцевого каменю. Посередині залу — грубезний дерев’яний стіл на гранітних валунах. У місцях, де моноліт тримав стільницю, він проходив крізь неї: здавалося, ніби гранітні гостряки прорізають дерево. Оригінально… Зал освітлювала величезна, метрів зо два в діа­метрі, люстра, влаштована з рогів лосів і північних оленів, що їх називають тут «карабухи».

— Цікаво, — звернулася я до Майка. — Скільки ж рогів знадобилося на таку люстру?

— Гадаю, штук двадцять — двадцять п’ять.

Я продовжувала оглядати зал. У кутку, осідлавши ведмедя, з вудкою в руках «мчала» кудись місцева Покахонтас. Я торкнулася руки чоловіка і показала на скульптуру.

Майк уважно подивився на моє обличчя, яке потроху м’якшало. Він пригорнув мене, торкнувся губами чола.

— Як гарно пахне твоє волосся… — прошепотів він.

Оце сюрприз! Я ніяк не очікувала почути це в такий момент.

— Люба, може це не зовсім така вечеря, як ти хотіла, але все ж варто спробувати…

Я вже очікувала щось на кшталт цього. По-перше, тарелі були величезні. По-друге, дуже гарно оформлені, а по-третє — які запахи! Я аж захлинулася слиною.

Ну й наминали ми подане! Майк — м’які й соковиті свинячі реберця в соусі барбекю, а я — пропахчені димком, такі ж соковиті реберця молодого ягняти.

Ну, тепер можна їхати хоч на край світу! Хоч цілу ніч.

— Це ще не все, люба, — загадково посміхнувся Майк.

В голові виникла картинка — сумнозвісний віслючок Іа з «Вінні Пуха». У мене справжнісінький день народження!

Справді, офіціант вніс торт із палаючою свічкою.

Я розімліла остаточно.

— Дякую, любий, — прошепотіла я, крадькома розмазуючи сльозу.

Тепер це були сльози розчулення…

Загадала бажання, дмухнула на свічку. Ми зробили декілька не дуже вдалих знімків на телефон і, готові до нових «подвигів», вийшли з ресторану.

Я не просто так сказала про подвиги. Я ще не зовсім уявляла, що на нас чекає попереду. Але зараз, розімліла від смачної їжі і доброї уваги, насварила себе: «Ніколи не роби поспішних висновків! Заскімлила: день народження коту під хвіст, ресторан такий-сякий, чоловік неуважний… Більше не роби таких дурниць», — вирішила я і сіла за кермо.

Перша половина дороги була в радість. І хоча плечі й руки все ще нили від напруги (я не звикла сидіти за кермом по десять годин), настрій був доволі райдужний.

Незабаром почало сутеніти. Пішов дощ, і приблизно через годину я вже практично нічого не бачила перед собою, крім двох смуг, що обмежують дорогу. Майк тримав дистанцію за мною. Задзвонив мобільний.

— На 99-му кілометрі зверни ліворуч на заправку, знаєш, де це? — почула я його голос у телефоні.

— Так, знаю. Гаразд.

Через дві години я побачила мітку «99». Стала вдивлятися в темряву, але не побачила анічогісінько. Ні, вікна заправки світилися, і вуличні ліхтарі освітлювали колонки, але повороту на заправку я так і не знайшла. Загальмувала, поглядаючи в дзеркало заднього виду. І… о, жах! Побачила фари вантажівки Майка, що загрозливо насувалася на мене. Я зіщулилася в грудку, смиконула кермо вправоруч на узбіччя і, чекаючи удару, перетворилася на суцільний клубок нервів. Усе, гаплик!

Але удару не було. Майк устиг повернути ліворуч. Напевне, це був мій щасливий день, бо за вантажівкою нікого не було, і нам вдалося уникнути зіткнення. Мене почало трусити від переляку і напруги.

— Господи, Майку, я ж нічого не бачу!.. Абсолютно нічого!

— Знаю-знаю, вночі важко водити машину. А коли йде дощ — то й  поготів… Мокрий асфальт поглинає світло, і погано видно, — несподівано лагідно заговорив мій чоловік. Це він, кот­рий все життя мав справу з водіями, які зазвичай можуть так загнути!

— Але ти трохи не врізався у мене! — майже хрипіла я.

— Ти молодець, що звернула на узбіччя… Ти гарний водій, — пригорнув мене чоловік.