Читати книгу - "Віннету ІІ"

з індіанських племен. Візьмемо до уваги події у форті Індж: двох апачів убили, третій був поранений, але зумів утекти, потім там з’явився Віннету, і йому теж довелося тікати, з чого я роблю висновок, що молодий вождь наздогнав свого пораненого побратима, і вони разом продовжили шлях.

— Непогано, — похвалив мене Вірна Смерть. — Що ви ще можете сказати?

— Мені здається, що апачі прагнуть чимшвидше дістатися до своїх, щоб повідомити про вбивство у форті й попередити про напад команчів. Вони знали, що тільки тут знайдуть кору, тому поспішали переправитися через річку, і спочатку перев’язали рану, а лише потім дали напитися й відпочити коням.

— Саме так усе й відбувалося. Я задоволений вами. Упевнений, що тут проїжджав Віннету і той апач, який зумів утекти живим після сутички з вождями команчів. Зараз уже занадто темно, аби шукати їхній слід у траві, але я здогадуюсь, куди вони поїдуть. Як і ми, вони переправляться через Ріо-Леоне, щоб найкоротшим шляхом дістатися до своїх. Наш шлях лежить туди ж, тому ми ще натрапимо на їхні сліди. А зараз подбаємо про себе: виберемо місце для ночівлі. Завтра на світанку ми вже повинні бути на ногах.

Його досвідчене око швидко знайшло велику галявину серед кущів у густій траві. Ми розсідлали коней, стриножили їх і пустили пастися. Вечеряли рештками провізії. На моє запитання, чому ми не розпалюємо вогнище, Вірна Смерть хитро посміхнувся і відповів:

— Я чекав цього питання, сер. Напевно, ви прочитали не одну красиву історію Фенімора Купера[56] та інших авторів, які пишуть різні дурниці про індіанців. Сподобалися вам їхні романи?

— Захопливе читво.

— Так, звичайно, читаються вони з великою приємністю. Вмощуєшся зручніше у кріслі, кладеш ногу на ногу, закурюєш люльку і розгортаєш книгу, взяту в бібліотеці. Але коли потрапляєте в прерії на Дикому Заході, то все чомусь геть по-іншому, не так, як у романах. Купер — талановитий письменник, і мені самому приємно почитати про Шкіряну Панчоху. Він чудово поєднує поезію і дійсність, але Дикого Заходу він не знав, бо тут поезією і не пахне, навколо сама сувора дійсність. Пам’ятаю, в одному з романів Купера є чудовий опис багаття, на якому печеться соковита бізоняча вирізка. Однак, скажу я вам, якщо ми спробуємо жити, як у романах, до нас на запах диму і печеного м’яса збіжаться всі індіанці у радіусі двох миль.

— Двох миль? Це ж майже година верхи.

— У вас ще буде нагода переконатися, який тонкий нюх у червоношкірих. Та якщо навіть індіанці нас не зауважать, то це неминуче зроблять їхні коні, навчені пирханням попереджати господаря. Так загинув не один вестмен, тому сьогодні доведеться нам обійтися без поетичного багаття.

— Але мені здається, що нам нема чого боятися — індіанців поблизу немає і бути не може, команчі ще не встигли покинути свої стійбища, і пройде ще чимало часу, поки воїни зберуться в загони і вийдуть на стежку війни.

— Ви міркуєте навдивовижу мудро, як на ґрінгорна. Однак, на жаль, ви забули про три важливі обставини: по-перше, ми заглибилися у володіння команчів, по-друге, саме цим шляхом їхні воїни вчиняють набіги на Мексику, по-третє, загони команчів уже готові до початку війни. Невже ви вважаєте їх дурнями, які вбивають вождів апачів, не підготувавшись до походу? Я схиляюся до думки, що команчі напали на апачів не тому, що раптом ні з того ні з сього втратили голову від люті, а тому, що запланували цей крок. Переконаний, що команчі вже вийшли до Ріо-Ґранде, і боюся, що Віннету буде важко прослизнути між ними непомітно.

— То ви збираєтеся стати на бік апачів?

— У глибині душі — так. На них віроломно напали і, по правді кажучи, я дуже симпатизую Віннету, але все ж нам треба бути обачними і не кричати на кожному кроці, на чиєму ми боці, тим більше робити що-небудь, не подумавши як слід. Нам дуже пощастить, якщо ми доберемося до Мексики цілими і неушкодженими, а вже про те, щоб грати в хованки з червоношкірими, які вийшли на стежку війни, годі й думати. У мене немає особливих причин побоюватися команчів. Вони мене добре знають, я ніколи не робив їм нічого поганого, не раз бував у них, і завжди вони зустрічали мене по-дружньому. Один з їхніх вождів, Ойо-Колс, у перекладі Білий Бобер, завдячує мені життям, і обіцяв завжди пам’ятати про те, що я врятував його від смерті. Сталося це на Ред-Рівер, де на нього напали чікесо[57] і, якби я не прийшов йому на допомогу, точно зняли б із нього скальп. Навіть червоношкірі не забувають такої послуги, тож це стане нам у пригоді, якщо ми зустрінемо команчів і чимось їм не догодимо. Доведеться тоді нагадати їм про мою дружбу з вождем. А ще в нас є, хай невеликі, та все ж переваги: нас п’ятеро, і всі, сподіваюся, вміють стріляти. Перш ніж дикун доторкнеться скальповим ножем до залишків моєї шевелюри, десяток його родичів вирушить до Країни вічного полювання. Але що б там не трапилося, нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок і поводитися, як на війні. Тому виставимо вартового і будемо мінятися кожну годину. Таким чином, кожному на сон залишиться п’ять годин, дорослому чоловікові цього цілком достатньо.

Старий зрізав п’ять травинок різної довжини, ми потягнули жереб і розіграли, кому й коли ставати на варту. Мені випала остання зміна. Тим часом надійшла ніч, стало зовсім темно. Але спати нікому не хотілося. Я дістав сигари, ми закурили і розговорилися. Вірна Смерть розповів нам кілька цікавих і повчальних історій про власне життя. Так поволі минав час. Мій годинник показував пів на одинадцяту, коли раптом старий вестмен замовк, вслухаючись у тишу. Тут й ми почули, як один наш кінь