Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

Після муніципальних виборів Олланд замінив прем’єр-міністра Жана-Марка Еро на Мануеля Вальса, який рішуче підтримував кардинальний розворот Олланда. Однак у травні Олланд і Соціалістична партія зазнали ще однієї поразки. На виборах до Європейського парламенту Марін Ле Пен і «Національний фронт» посіли перше місце з 24,85 %, «Союз за народний рух» — друге місце із 20,8 %, а Соціалістична партія Олланда стала третьою, залишившись далеко позаду з 13,98 % голосів. «Національний фронт» показав найкращі результати в тих округах «синіх комірців», де колись домінували соціалісти та комуністи. За Олланда соціалісти втратили рештки своєї бази серед «синіх комірців», але він продовжив виконувати вимоги ЄЦБ та наслідувати політику Німеччини у сфері зайнятості.

У березні 2015 року Олланд представив нові пропозиції щодо трудового законодавства, які нагадували реформи Гартца, запроваджені Шредером у Німеччині 2003 року. Вони давали змогу працедавцям менше платити за понаднормову роботу та збільшувати робочий час найманих працівників; полегшували звільнення працівників та обмежували відшкодування, які компанії мали сплачувати за неправомірні звільнення; давали можливість фірмам укладати угоди з профспілками щодо окремих компаній, а не галузей (як показав досвід Federal Express у США, це велика перевага для роботодавців). Ці пропозиції спровокували величезні демонстрації за участю понад мільйон людей і nuit debout (цілонічні) демонстрації, що наслідували акції Indignados та «Захопи Уолл-стрит».

Коли Париж струсонули зухвалі теракти січня та листопада 2015 року, Олланд намагався зайняти жорстку позицію щодо винуватців. Він навіть запропонував (проти цього виступило чимало членів його партії) позбавити французького громадянства тих осіб із подвійним громадянством, які вчинили теракти. Однак ці атаки однозначно сприяли зростанню популярності Національного фронту. Як написав політолог Паскаль Перріно, «„Національний фронт“ зараз досягнув дуже високого рівня підтримки серед французів, які глибоко стурбовані власною безпекою, а також висловлюють занепокоєння щодо імміграції та ісламу»[346].

У грудні у Франції відбулися регіональні вибори — приблизно те саме, що вибори до законодавчих органів штатів у США.

І виборці ще раз знехтували Олландом та Соціалістичною партією. У першому турі Марін Ле Пен і «Національний фронт» отримали перший результат (27,73 %), «Республіканці» (наступник «Союзу за народний рух») — другий (26,65 %), а Соціалістична партія — третій (23,12 %). У другому турі соціалісти та республіканці домовилися підтримувати того з кандидатів від обох партій, хто матиме найкращі шанси перемогти кандидата від «Національного фронту». Ця стратегія спрацювала. «Національний фронт» не здобув жодного поста президента регіональної ради, хоча здобув майже 7 млн голосів і отримав чимало нижчих регіональних постів. Соціалістична партія, яка домінувала в регіональній владі, втратила 15 місць президентів регіональних рад.

Спираючись на масштабні опитування, проведені відразу після атак ІДІЛ у листопаді, Піррено стверджував, що «Національний фронт» поширився за межі груп маленьких власників крамниць на півдні та робітників — «синіх комірців» на півночі. За його оцінками, «Національний фронт» підтримали 35 % самозайнятих, 41 % офісних працівників і 46 % «синіх комірців». Крім того, «Національний фронт» здійснив прорив серед працівників державного сектора, які завжди були бастіоном підтримки Соціалістичної партії[347]. За даними Піррено, партія отримала голоси 30 % цих працівників, які, за його поясненням, відреагували на «труднощі, що з ними стикаються державні службовці в роботі з іммігрантами в державних лікарнях та інших державних установах»[348].

Політолог Лоран Буве пояснив зростання підтримки «Національного фронту» серед представників французького середнього класу переконанням цього класу, що він мусить оплачувати (буквально та фігурально) той тягар, який мігранти покладають на французькі соціальні служби. Буве сказав: «Середній клас застряг посередині і мусить платити і за безробітних, і за мігрантів. Суспільні послуги, соціальний захист, лікарні, університети розвалюються. Вони платять більше, а отримують менше. І вони не бачать, щоб верхівка суспільства чимось жертвувала. Вона завжди може віддати своїх дітей до найкращих шкіл. Партії нічого не можуть запропонувати — кров і сльози, більше податків, менше соціальної допомоги, менше робочих місць»[349].

Після виборів рейтинг довіри до Олланда впав до історичного мінімуму — 15 %. Оскільки попереду вимальовувалися президентські вибори навесні 2017 року, Олланд і французькі соціалісти були збентежені. Деякі члени Соціалістичної партії вимагали загальних «праймериз серед лівих» із залученням деяких невеликих лівих партій для вибору спільного кандидата. У самій Соціалістичній партії Олланду могли кинути виклик як справа, так і зліва. Фредерік Мартель, публіцист, радник одного з кандидатів від лівих соціалістів, сказав: «У Соціалістичній партії більше немає нічого соціалістичного. Її база — переважно державні службовці з роботою на все життя, нові буржуа з лівими поглядами, люди, яких приваблюють не економічні причини, а щось інше, наприклад одностатеві шлюби»[350].

Прибічники соціалістів вважали причиною занепаду партії неспроможність Олланда, але французька Соціалістична партія покотилася вниз тією самою стежкою, що й інші соціалістичні, соціал-демократичні та лейбористські партії ЄС, включно з ПАСОК у Греції та Лейбористською партією Великої Британії. Усі ці партії зіткнулися з труднощами, намагаючись упоратися з економічним спадом у Європі та Великою рецесією. І у Франції від цього однозначно виграв «Національний фронт».

Зараз питання полягає в тому, чи може Марін Ле Пен перемогти на президентських виборах 2017 року. Ерік Земмур, консервативний колумніст Figaro та автор бестселера «Французьке самогубство» (Suicide Francais), каже: «Французька еліта хоче змусити країну бути частиною Європейської імперії. Робітники хочуть зберегти національну Францію. Еліта хоче, щоб люди забули стару Францію. Це війна між елітою та народом. Сімдесят відсотків французів хочуть розв’язання проблеми ісламу та іноземців, але сімдесят відсотків не хочуть, щоб до влади прийшов „Національний фронт“». Коли люди думають про «Національний фронт», пояснює Земмур, вони «бояться громадянської війни, бояться кінця демократії і бояться некомпетентності»[351].