Читати книгу - "Німа"

Тасіті тяжко. Вона прокидається з усвідомленням, що необхідні зміни. Але як можна викорінити в собі те, що стало тобою?

— Спробуй думати позитивно.

— Тобі не здається твоя фраза банальною?

— Та ні! Справді! У тебе ж є певна музика, що викликає гарний настрій? Чи друзі, які заряджають тебе оптимізмом? Чи художники, які надихають? Зосередься на чомусь хорошому.

— Іди до біса. Думаєш, це так легко? — Піддослідна занурює пальці у волосся. — Цей морок, негатив, зло — уже є в мені. Ти думаєш, якщо я почну позитивно мислити, то щось зміниться?! Ні! Треба знищити частину мене! Розумієш? Вирвати мої нутрощі, мій мозок. Це лайно так просто не вийде. У мені ж майже не залишилося добра. А ти говориш: музика, художники… Я повинна усвідомити й перекувати кожну негативну часточку себе. А на це потрібен час і алкоголь. Багато алкоголю.

— Алкоголь — це, до речі, одна з тих часточок, які варто перекувати.

— Можна я зроблю це в останню чергу? — скептично осміхається дівчина. — Це не найбільший мій гріх. Імовірно, найскромніший.

Тася опускає голову на бильце крісла, що стоїть на кухні. Жар обіймає її голову. Вони мовчки завмирають у цій позі, думаючи кожен про своє.

— Ти ж розумієш: разом із негативними якостями я викорінюю в собі минуле життя? Я намагаюся стати чистим аркушем. Я прагну поставити крапку там, де її неможливо поставити. Я стараюся жити тим, що мені абсолютно невідоме. Я маю опиратися на твою віру.

— Я витримаю цей тягар.

— Лестиш собі. Або брешеш мені. І правильно робиш. Я б теж збрехала, навіть якби не бажала добра людині, якій це говорила б.

— Тасю. Мені набридла твоя невпевненість! — Він стає біля вікна й примружує очі, дивлячись на захмарене небо. — І ти, і я знаємо, на що ти здатна.

— Мистецтво має йти від чогось світлого. Ти сам сказав.

— Невже ти почала мене слухати?

Останній робочий день тижня.

Психологічний стан піддослідної нормалізувався. Вона почувається спокійно. Може, трохи апатично, але це не так уже й погано.

До кабінету заходить клієнт.

— Доброго дня.

— Доброго. — Тася зиркає на нього з-під окулярів. Це доволі молодий хлопець. На вигляд — недавній випускник університету.

— Я шукаю роботу за спеціальністю. Випустився минулого року.

— Довго ж ти шукаєш, — зауважує дівчина. — Який у тебе диплом?

— Червоний. Я — магістр, — мляво говорить, ніяково.

— Добре. Мені потрібна копія…

— Я не маю, — похмуро перебиває її клієнт.

— Як — не маєш?

— Я провчився п’ять років на державному. Тож мушу відплатити. Тобто мені видадуть диплом тоді, коли я влаштуюсь на роботу за спеціальністю.

— Але… Як ти можеш отримати роботу без диплома? — посміхається дівчина.

— А ти думаєш, чому я так довго її шукаю? Це вже остання надія.

— Ідіотизм… — Тасіта все ж дістає шухлядку для червонодипломників.

— Це ще що! — порскає хлопець. — У мене є два друга. Обидва ніде не навчалися, і обидва отримали повістки. Один з них дуже хоче до армії, а другий, навпаки, намагається уникнути призову. Так от, абсурдність ситуації полягає в тому, що до армії намагаються забрати того, хто не хоче. У нього, до речі, короткозорість, плоскостопість, проблеми з серцем і скурені легені. Але те все не стоїть на заваді. А от у того, хто хоче до армії, навпаки, виявили якусь незначну хворобу. І навідріз відмовляються брати його на службу.

— Я щось не розумію… А чому так? — Тася гортає папери, шукаючи варіанти для балакучого клієнта, і водночас уважно слухає його розповідь.

— Гроші. З одного хочуть здерти, щоб не призвати, а з другого — щоб призвати.

— Абсурд, — пирхає Тасіта, приймаючи гроші й передаючи йому адресу.

— А в тебе хіба не менш абсурдна робота? — говорить на відході.

— Тобто?

— Ну… Робота, суть якої полягає в пошуках роботи. Це ж замкнуте коло. Це схоже на тих хлопців, які роздають на вулиці листівки, що пропонують роботу. Наш світ — це один суцільний абсурд.

Він виходить. Тася задумливо говорить сама до себе:

— То, що ж це виходить? У нас молодь працює без диплома й воює без бажання? Смішно.