Читати книгу - "Засвіти"

Натомлений Дмитро, дякуючи нагоді, спав мертвецьким сном і не думав і не гадав тоді, що жде його попереду.

В недільний день, як Мотрі не було вдома, до матері, що потроху вже видужувала, поволі набираючись сили, навідався Іван. Домна очима показала синові на місце коло себе в постелі, намацала слабою правицею руку сина, обережно погладила її і заговорила, ніби продовжуючи давно вже нею почате:

— ...Виселок, де я народилася і виросла, за Кременчуком. Там же родився й виріс і твій батько. Голомозі Вдерлися в хутір на світанку; як горів хутір, то світліше, ніж вдень, було. Старих і малих вони здебільше порубали чи поприколювали, а молодших і ходячих малих забрали з собою. Немовлят геть усіх попалили в огні...

— Тепер немає там хутора?

— Не було більше по тому. Кажуть, що кілька осель знову появилося, уже не знати ким і поставлені...

— А Сабрі, тітко, також голомозий? — обізвалася Софійка, ніким тут досі не помічена.— Чи...

— Сабрі?..— повернула Домна слабу голову до цікавої.— Ходив і він полювати на людей, але з примусу. Бідний він, слугував баєві.

— А батько Івасів, як сконав, то куди його поділи?..

— Не відаю, дитино. Нас одразу по тому й погнали з базарища.

Великі очі дівчини вкривалися вологою, світилися співчуттям.

— А ваших всіх потурчили татари?..— не вгавала вона.

— Когось, може, й потурчили... А більшість від тяжкої праці знемагає.

— А... а...

— А ти б не лізла не в своє діло...— опік ревнивим поглядом Софійку Іван.— Чи ж не бачиш — говоримо?..

— Тільки тобі можна... Шкварчиш, як сало на пательні,— залилася сльозами дівчина і вибігла геть з хати, хряпнувши дверима.

— Недобре, сину, ображати її,— лагідно докорила мати.— Чей же, вона прихильна до нас он як...

— Хай не лізе...

Не знав, що сказати, та й вийшов із хати.

«Дідуся і родичів забили, батька замордували, бабусю продали, хутір спалили, а їй — всі хороші, всі божі, всіх жаль»,— ішов він у чагарі, де звик завжди пересиджувати неспокій на душі.

— Та відстань хоч ти від мене, хижцю! — вилаявся на Сірка, що приязно-радо скакав перед ним.— Теж мені, друг людини! — пригадав він слова діда Ничипора.— У-у-у! Рабе нещасний! — замахнувся хлопець галузкою на пса.

Зіщулено вигинаючись, собака пискливо відскочив з усіх ніг убік і, запитливо стежачи за поведінкою образника, віддалік присів. Голова його хилилася то в один, то в другий бік, ніби тим пес хотів розпізнати: щирий обур у хлопця чи лише вдаваний?

— Зло на бідній безсловесній тварині зганяєш, а в самого яка душа? — почув Іван докірливий голос Софійки, що вийшла раптом із-за куща.— Всіх, всіх нізащо ображаєш. Недаремно ото мама говорили так про тебе.

— Як говорили? Коли?

— Не коликай. Бо в тебе душа — як колючка суха. Усі люблять тебе, а ти...— розплакалась вона раптом навзрид.— Я ще до того зна-ла-а, що ти не ббрат мені-і...

— Ну, розревлася,— змилостивився Іван.— Перестань вже, Софійко! Я ж не хотів тебе образити, їй же богу, не хотів! — пішов він назустріч дівчині, що розмазувала кулачком сльози по лиці.— Ну ж, перестань уже, перестань,— намагався він відкрити їй лице.

— Софійко-о! Со-фій-ко-о! — гукнула від хати Мотря, і Софійка, раптом гаряче дихнувши в обличчя хлопцеві, шепнула:

— Не ходи за мною! Чуєш?..— і зникла, ніби з’ява, в присмерку чагарів.

Ошелешений тим її вчинком, Іванко дивився услід дівчині, що віддалялася, і чухав знічев’я тім’я. Щоб і справді не побігти за нею, він сів, де стояв, і, намацавши м’яку і теплу шерсть Сірка, став гладити пса, а той боязко підліз впритул і почав лизати вдячно руку.

— Ти, може, й справді кращий за мене, песе,— пригорнув він до себе собаку.— Та й вони всі, може, справді мене люблять, як ото торочить ця вишкварка. Чого ж мені не ліпше від того? Чого?

Десь недалеко вже Січ... Розпеченою, криваво-червоною кулею сідало на заході в заграви сонце. Стомлений довгою дорогою буланий ледь переступав, наставляючи чутливі гострі вуха, призивно іржав, будячи спокій далини. Здалека йому, ніби був їм знайомий, відповіли козацькі коні. Іван знав уже Січ з отих відвідин ради та з оповідей Корнія.

Он там вона, за тією піщаною кручею, де тягнуться рядами козацькі підсліпуваті курені, стайні і урядові будинки старшини, зборні, зброярні, криті білою черепицею, та дерев’яна трибанна церковка під бляхою і чотири бекети-вежі, як заснулі лелеки.

— Ти чого це? — обернувся він раптом до пса, що зненацька загавкав обіч.— А-а-а,— здогадався, угледівши під кущем високого жердкуватого козака, що чекав на гостя.