Читати книгу - "раКУРС"

що у вас нема ні води, ні світла. Правда?

— Брехня! — усміхнулась я. — Усе, що у вас передають у новинах, потрібно розуміти навпаки. У нас усе є, тихо, не стріляють, нікого не грабують, не ґвалтують, і люди повертаються назад.

Я передаю вітання батькам і вимикаю телефон.

— І довго ще ти будеш брехати? — питає Надія.

Вона почула кілька останніх моїх фраз. Жінка сідає поруч на колоді, і ми закурюємо.

— Не знаю, — зізнаюсь я. — Ще не готова сказати правду. Можливо, Солі б відкрилася, але не хочу зайвий раз хвилювати батьків, їм і без мене всього вистачає.

— Роби як знаєш, — каже Надія.

Ми мовчки куримо, пускаючи клуби диму на зграйки комарів, які нас атакують з усіх боків.

Євген

Сьогодні поспілкувався з матір’ю. Вона розповіла, що чула невтішну, уже підтверджену комендантом статистику: нібито загинуло від обстрілів близько семисот мирних жителів. Так це чи ні, але їх загинуло чимало, і навряд чи хтось знає певну кількість.

— Сьогодні бачила на одному з балконів вивішене велике полотнище з написом «Люди!», — розповіла мати. — Та хіба ж снаряд уміє читати?

— Ще що нового?

— На центральній площі, біля пам’ятника Леніну, постамент завалений болванками від розірваних снарядів та шматками від «Градів», — розповіла мати. — Місто порожнє, ніби якась чума викосила людей, хоча обстрілів поменшало й люди потроху починають повертатися з Росії. Добре в гостях, а вдома все-таки краще!

— Кажеш, що вже стало тихіше?

— Так, сину. Тепер я частіше їжджу на дачу, потроху роблю заготовки на зиму. А ти все бубнів: «Навіщо нам та дача?» Добре, що тебе не послухала та не продала. З чого б тоді жила? І взимку ще не знаємо, чого чекати, а будуть баночки з овочами та компоти, то не помремо з голоду. Як ти думаєш? — спитала мене мати.

Я запевнив її, що все до зими вляжеться й стихне, хоча вже й сам не знаю, чи я так думаю, чи просто її заспокоюю, видаючи бажане за дійсність. Не витримав і знову запитав, чи нічого не чула про Любу.

— Ні, не було ніякої звістки, — сказала мати.

Якщо є зв’язок із матір’ю, то можна додзвонитися й до Антона.

Набрав його номер, і пощастило.

— Женько, радий тебе чути! — кричить у слухавку друг так, що вухо закладає. — А я тобі дзвонив і не додзвонився!

— Та не кричи ти так! — попросив я його. — Розказуй, як справи.

— Уже не так нацики кошмарять, напевно, видихаються потроху. А що в них? Бійці голі, босі, голодні і, напевно, останнє вистрілюють, що лишилося. А ми тримаємось! Щоправда, наше керівництво скрегоче зубами на луганське, — уже тихіше сказав Антон.

— Чому?

— Самі отримують допомогу з Росії, а нам дзуськи! Чув такі розмови, що робиться це навмисно й свідомо. Ведуть таку політику, щоб заморити голодом міста з козачим самоуправлінням. А люди до кого звертаються за допомогою? До козаків! Бо вірять нам і покладають на нас усі надії.

— Та-а-к, — протягнув я. — Виходить, починали разом одну справу, а тепер врізнобіч?

— Та вистоїмо ми, Женько, — бадьоро каже Антон. — Недаремно ж ми козаки Великого війська Донського? Так чи ні?

— Ти краще скажи мені, чи нічого не змінилося? — питаю замість відповіді.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми з Юрком так і є в списках зрадників?

— Поки так. А що сталося? Скучив за Первомайкою?

— Є трохи, — зізнаюся.

— Потерпи трохи, усе може змінитися. Це ж війна, то сьогодні так, завтра інакше. А як ви там, козаки?

— Ми вже не козаки, — нагадую йому.

Розповідаю, що Юрко в команді Бетмена займається патрулюванням міста, а я в роті охорони.

— Я нещодавно в Інтернеті на одному з укропівських сайтів читав, що нацики нібито вже заходили в Луганськ. Це правда?

— Брехня. Не вір такому, ми тримаємо місто й не віддамо його, як і ви Первомайку, — запевняю Антона. — Ось тільки те, що козаки сваряться з нашою армією, мене напружує. Якщо будемо дивитися врізнобіч, перемоги нам не бачити, як власних вух. А ще мені не подобається ставлення російського офіцера до ополченців, та й не тільки мені й не одного офіцера.

— Та ти що?! — щиро дивується Антон. — Наші козаки навіть вам заздрять, що маєте таких командирів!

— Розумієш, друже, вони нас зневажають, ставляться, як до людей другого ґатунку. Ми чекали їхньої допомоги, раділи, а виходить, що ми для них не люди?

— Неочікувано, — каже він.

— Неправильно все це, — говорю я, — і сварки між козаками й нашою