Читати книгу - "Гумор та сатира"

Піскуніана

Що визначає масштаб будь-якого героя? Безумовно, сила та велич його супротивника. Генеральний прокурор Піскун (рука не піднімається назвати його колишнім), як лицар Ланцелот, вийшов на бій з багаторуким драконом, що зветься державний апарат України.

Звісно, мені захотілося оспівати цю людину, ввести його образ у мистецтво. Перед очами замерехтіла збірка ліричних сонетів «Мій Піскун», потім лібретто класичного балету «Піскунчик». Та коли уявив Шевченківський суд у білих колготках, від ідеї балету довелося відмовитись.

Починав я і містичну трагедію «Колишній господар». Уявіть: ніч, Генпрокуратура, до головного кабінету входить Тінь Піскуна, і бачить в кріслі свого Наступника.

Тінь Піскуна. Як смієш ти сидіти в тому ж кріслі, Де про законність не одну я мріяв ніч?!

Наступник (блідий, мов тінь). Мене призначив сам Віктор Андрійович!..

Але далі справа не пішла. Брався я і за оперу, бо люди люблять, щоб співали, і все навкруг було в золоті. Значить, був у мене цар, бояри, олігархи…

Цар (співає). О, дайте, дайте прокурора! Щоб з усіх справ розкрив бодай одну!

Боярин Рибачук. Нам пропонують КУН, ОУН, І знову проситься Піскун.

Цар. Чур мене! Чур! Я через нього вже позбувся сна! Нехай Вишинського, аби не Піскуна!

Хор. На-на! На-на!

Та щось мене і оперний проект затіпав. Бо на роль царя точно візьмуть співаючий символ нашої культури на букву П. І вирішив я написати твір невеликий, але від усієї душі. Так народилася…

Балада про Піскуна Я пісню склав про Піскуна. О, воїн права! Його ділам росте ціна, Герою слава! Він тихо жив, бо скромність мав В своїй натурі. Коли саджав, коли дрімав В прокуратурі. Та ворог засідки плете, Підступна влада Підняла руку на святе — Його посаду. І вже бурхливий як вода, Гіркий мов редька, Він прагне правого суда, І геть Медведька! Усі кричать: Указ! Наказ! Йому — до фені. І знов на службі, в котрий раз, Ну, чисто Фенікс! І чутка знов летить, ген-ген! Про непокору. Так, видно, є окремий ген Генпрокурора. І я гукаю: Супер! Вау! Якби ще Слава Отак би вперто розкривав Поточні справи! Та як масштаб «ничтожно мал», Шкварчання гасне. Піскун — то лицар-екстремал Смутного часу…

Якщо хтось із співвітчизників захоче продовжити мою «Піскуніану», буду тільки радий. Бо Піскун так само невичерпний, як і атом.

Сумніви біля парадного під’їзду

Нас весь час кудись кличуть. До НАТО, Європи, ще кудись. Пропонують наслідувати гарним прикладам Великого Білого Брата. Чому саме його? — питаємо тихенько. Як чому? — відповідають. — Та подивіться, земляки, який в нього «олл райт»! Усього навалом! «Колою» повите, гамбургером накрите. І в нас так буде. — А може в нього так все гарненько, бо нас таких багато, що запали на отой гамбургер? — говорить хтось зовсім тихо. Та його не слухають. І виникає міф. І малюється отакий майбутній…

Український пейзаж Садок вишневий коло хати, В городі «Стінгер» чистять мати, А в небі «Боїнги» крилато Село вітають, бо в нас свято: Мене і Васю, мого брата, Женуть у рекрути до НАТО.

Іще нас навчають. Свободі, демократії, вмінню відрізняти еротику від порнографії. І ми, як школярі, засмучуємося, коли нам ставлять невисокі бали. І знову питання. Якщо ми — унікальна держава з унікальною командою, якщо ми не хутір, а, навпаки, колиска людства, і перший хомо сапієнс гуляв десь під Фастовом, може варто спробувати жити своїм розумом? І може цей холопських страх одержати зауваження від білозубого містера — і є перша ознака хутору? І чи не завелика плата за навчання — ядерний смітник під Києвом чи труна фастівського хлопця, що прибула з Іраку. Пригадую, коли ми виводили звідти свій «обмежений контингент», я написав стройову пісню в стилі «несокрушимой и легендарной», у котрій сам колись послужив…

Багдадский марш Нас выводят из Ирака, Это — кайф! Старшина кричит, собака, «В рідний край!» Нету больше миротворца И врага, Только спрашивают хлопцы: На фига? Ну, сказали где-то в Штатах: