Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

не хочеш мене бачити. Тож можеш більше не перейматися. Вважай, що здихався мене.

Я, звісно ж, маю надію, що ми з тобою ще коли-небудь зустрінемось, у Штатах чи деінде. Якщо надумаєш зазирнути до Монджі перед 28 лютого, ти добре знаєш, що я завжди тобі рада.

Як завжди,

Мардж

P. S. Я й гадки не маю, чи ти досі в Римі.

Том уявив собі, як вона зі сльозами на очах писала ті рядки. Його смикнуло відписати їй дуже серйозного листа й виправдатися, ніби він щойно повернувся з Греції і надіслав їй дві листівки, невже вона їх не отримала? Однак буде безпечніше, подумав Том, якщо вона поїде, достеменно не знаючи, де він був. Він нічого не відписав.

Його стривожила (утім, не надто) можливість того, що Мардж приїде до Рима, аби побачитися з ним ще до того, як він устигне знайти собі квартиру. Якщо вона обнишпорить усі готелі, то цілком може його знайти, а от у квартирі — навряд. Заможні американці не зобов’язані повідомляти поліцію про своє місцеперебування, хоча, відповідно до вимог дозволу на проживання, мали б реєструвати в поліції кожну зміну своєї адреси. Том розмовляв з американцем, який уже давненько мешкав у Римі, і той сказав, що ніколи особливо не переймався реєстрацією, а поліція, у свою чергу, жодного разу його не турбувала. Якщо раптом Мардж таки приїде до Рима, у Тома був напоготові власний одяг, який висів у шафі. Єдиною переміною у його зовнішності було висвітлене волосся, але він із легкістю міг сказати, що воно просто вигоріло на сонці. Він майже не хвилювався. Спершу він розважався, підмальовуючи собі брови олівцем — у Дікі брови були довші та трохи задерті догори — а також намазував кінчик носа тональним кремом, щоб візуально зробити його довшим і гострішим, та невдовзі, аби не привертати до себе надміру уваги, він облишив ці експерименти. Найголовніше в перевтіленні — скопіювати настрій і темперамент людини, яку намагаєшся удавати, а решта якось влаштується само собою.

Десятого січня Том написав Мардж, що повернувся до Рима, а до цього три тижні сам провів у Парижі. Щодо Тома Ріплі, то він покинув Рим ще місяць тому, намірившись відвідати Париж, а звідти вирушити назад до Америки. Утім, він не зустрів Тома в Парижі й досі не знайшов квартири в Римі, але шукає, і щойно знайде, одразу повідомить їй свою адресу. Недоладно подякував їй за різдвяний подарунок — вона надіслала йому білий светр із зубчастим візерунком, який почала плести ще в жовтні й постійно приміряла на Дікі, а також альбом із картинами періоду Кватроченто[42], і приладдя для гоління у шкіряному футлярі з його ініціалами «Г. Р. Ґ.» на кришці. Пакунок прибув тільки шостого січня, і саме він був основною причиною Томового листа, адже він не хотів, щоб Мардж подумала, ніби він не забрав його. Бо тоді вона могла понавигадувати бозна-чого, наче він зник безвісти, і кинутися на його пошуки. Він також поцікавився, чи отримала вона його подарунок. Він надіслав його з Парижа й припускав, що пакунок прийде пізніше. А ще він попросив вибачення і додав:

Я знову малюю з Ді Массімо і, здається, уже досяг певних успіхів. Я теж за тобою сумую, однак, якщо ти зможеш змиритися з моїм експериментом, я волів би ще кілька тижнів не бачитися з тобою (хіба що в лютому ти раптово поїдеш додому, у чому я досі сумніваюся!), а до того часу, може бути, ти й сама не захочеш мене бачити. Передавай вітання Джорджіо та його дружині, Фаусто, якщо він ще не поїхав, і П’єтро з причалу…

То був лист, написаний у недбалій і дещо тоскній манері Дікі, притаманній усім його листам. То був лист, який не назвеш ані люб’язним, ані неприязним, і в якому, грубо кажучи, йшлося ні про що.

Насправді ж Том знайшов квартиру у великому багатоквартирному будинку на Віа Імперіале, неподалік від Порта Пінчіана[43], і винайняв її на рік, хоча й не планував більшість часу проводити в Римі, зокрема й зиму. Йому просто хотілося мати дім, сховок, якого він не мав усі ці роки. А Рим був містом престижним. Рим став частиною його нового життя. Йому кортіло похизуватися десь на Майорці, в Афінах чи Каїрі та сказати: «Так, я мешкаю в Римі. Я маю там квартиру». Саме так було заведено говорити в колі заможних американців, які роз’їжджали по усьому світу. Для них мати квартиру в Європі — така ж буденна річ, як мати гараж в Америці. Він також хотів, щоб його квартира була вишуканою, хоча й не мав наміру запрошувати до себе багато гостей. А ще йому страшенно не хотілося мати телефон, навіть незареєстрований, але потім вирішив, що телефон не стільки загроза, як запобіжний захід, і таки встановив його. У квартирі була велика вітальня, спальня, така-сяка гостьова й ванна. Її було умебльовано дещо екстравагантно, але якраз підхоже для поважного району, у якому він тепер мешкав, і його нового респектабельного життя. Орендна плата становила сто сімдесят п’ять