Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

цього дерева, що сягають далеко в глибину (бо ж йому майже двісті років), відчувають напругу Матері-Землі, якої від віків не чули. Воно ще каже, що Мати-Земля починає дрижати там, глибоко, при його коренях…

— Земля починає дрижати? — спитала Панянка. — Це справді дивно. Я ніколи ще не чула, щоб Земля дрижала без причини… Чуєш? Звіддалік уже долинає тупіт кількох десятків коней. Напевно, це по нас їдуть вояки страхітливого Урґха. А Земля… так… я також чую, що Земля дрижить…

І справді, земля дрижала. І під їхніми ногами, і навколо Ратуші, в льохах якої вони сиділи. Дрижала, щоправда, несильно, але дивно, то набухаючи в одному місці, то западаючи в іншому. Її рух починався майже непомітно, а потім пришвидшувався… пришвидшувався… пришвидшувався…

— Глянь, — шепнула Чарівниця, беручи Панянку в свої турботливі обійми. — Великі брили, з яких змуровані стіни нашого льоху, також задрижали…

— Вони не витримують дрижання Землі й починають розсипатись, — так само тихо додала Панянка.

— Так, — повільно мовила Чарівниця. — Ці камені не витримають. Мабуть, невдовзі один або два впадуть, а тоді… тоді впадуть стіни нашої тюрми, а відразу за нею — вся Ратуша.

Раптом до їхніх вух почав долинати глухий гул — це гула Мати-Земля, нуртуючи і гойдаючись все швидше й швидше, сильніше й сильніше. Видавалося, що під землею хтось барабанить на сотнях — ба, навіть тисячах — могутніх барабанів!

— Та ж це землетрус! — вигукнула здивована Чарівниця. — Я тільки раз у житті щось подібне бачила. Дуже-дуже давно у Високих Горах! І якщо це справді він, то нам загрожує величезна небезпека! Земля може розверзнутись під нашими ногами будь-якої миті, ми провалимось в одну з глибоченних щілин, яка відразу ж зімкнеться над нами! Або помремо під руїнами цієї споруди! Дивно, однак у мене немає передчуття смерті… Глянь! Стіни льоху розступаються і перед нами прохід! Біжи!

— Це Зірки таке накликали! — крикнула Панянка, спритно проскакуючи через руїни стіни, яка щойно відділяла їх від свободи. — Не розумієш? Це вони для нас таке зробили! Дали нам шанс! Вони ламають стіни, які нас ув’язнили!

Як тільки полонянки опинились назовні, Ратуша розсипалась, як дитяча іграшка з кубиків, ламаючись під власною вагою, її стіни навіки поховали Загарбників, що не встигли вийти з будівлі. Ті, що залишились, без обладунків і мечів, перелякано товклись віддалік Ратуші. Густий пил, що кружляв навколо, завадив їм побачити двох полонянок, які скрадалися вулицями, аби чимдалі від Містечка. Так дивно склалося, що у напрямку, в якому збиралася йти Опікунка зі своєю вихованкою, земля була нерухома, спокійна, сонна. А у протилежному напрямку, звідки якраз наближались Загарбники з Урґхом XIII, вона й далі хвилювалася, розверзалася під кінськими копитами широкими тріщинами, а то знову надималася, лякаючи їх ще більше. Не слухаючи вигуків вершників, коні розсипалися врізнобіч.

Але Чарівниця з Панянкою вже цього не бачили. Тепер вони бігли віддаленою вулицею Містечка, що вела прямісінько на новий міст. Жоден із Загарбників не зміг би погнатись за ними, бо на перешкоді цьому була Земля, що й далі клекотіла. Втікачки не знали також, що землетрус охопив лише Ратушу і не пошкодив жодного будинку в Містечку, не завдав кривди його мешканцям.

— Твоя Чарівниця, пане, лежить під руїнами Ратуші, — шепнув Буду своєму володареві. — Певно, мертва. Я також сумніваюсь, що хлопець, її помічник, вижив. Однак мені цікаво, ким же він був…

— Бевзю! — гаркнув Урґх, натягуючи поводи свого ошалілого від страху коня. — Якщо це була справжня Чарівниця, а все про це свідчить, вона, напевно, встигла втекти! І хтозна, чи це не вона викликала оці страшні танці Землі і зруйнувала Ратушу! Той, хто її схопить, — зарепетував він раптом громовим голосом, — отримає в нагороду мішок золота і чин генерала!

Однак вояки стояли безпорадно, бо і далі не могли перетнути межі розгніваної землі, що ходила ходором. Вона перегороджувала їм дорогу до мосту. Над руїнами Ратуші поволі опадав пил.

Чарівниця і Панянка, не переслідувані погонею, залишили позад себе Містечко і хутким кроком мандрували до Лісу, що чорнів на обрії. Вони не бачили, як Земля заспокоїлась, завмерла, а гуртки вояків розпорошились у всіх напрямках, шукаючи втікачок. Але в цей час ті були так далеко, що жодна погоня вже не була їм страшна. І врешті перед ними розкрились рятівні зелені ворота Лісу.

Розділ 16

Зелені ворота Лісу… Поріг витканий з густих кущів брусниці й моху. Одвірки з товстих дубових гілляк, верх воріт — з крони дерев. Одразу за воротами ледве помітна вузенька стежечка, що в’ється ген-ген у гущавину. Вона, вочевидь, веде до води, бо ж витоптали її легкі ноги сарн, зайців та лисиць.

— Лісе, коханий мій Лісе! Вітаю тебе, свободо! — гукала Панянка, притуляючись обличчям до білих березових стовбурів, і відразу ж кинулась на мох. Качаючись по ньому, обтрушувала з себе міський порох і бруд, який, хоча ніби й невидимий, проникнув за останній рік їй глибоко під шкіру.

Чарівниця дивилась на неї з усмішкою, сповненою поблажливості, але видно було, що і її тішить безпечна зелена глушина.

— Ненавиджу міста і людей, ув’язнених там! — кричала Панянка так голосно, як тільки могла, — бо ж цілий довгий рік доводилось неспокійно шептати, роззиратись довкола, боятись, чи хтось не підслухав їхніх слів, тривожних думок і страшних снів.

— Ті міста й люди були колись зовсім інакші, — докірливо нагадала їй Чарівниця. — Ти ж сама про це читала у Великій і Меншій Книзі. Не вони винні в тому, що їхні оселі перетворились зараз на нужденні вбогі клітки, а вулиці міст стали пастками, на яких