Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

чигає сила ворогів. Я цілий рік навчала тебе співчувати їхній долі. Невже нічого в тобі вже не залишилось?

— Ох, дай мені спокій! Нарешті я знову вільна, і навіть не хочу згадувати того, що було! — нетерпляче гукнула вихованка. — Краще ходімо хутенько до джерела і змиймо в ньому всі жахливі сліди тамтешнього життя!

Чарівниця зморщила лоба, а на її обличчі з’явився вираз смутку й сумнівів. Не проронивши ні слова, вона подалася слідом за Панянкою, що мчала вперед. Уже десь за годину стежка привела їх до струмочка, що жебонів поміж замшілими кам’яними брилами. Обидві скинули свої довгі прості сукні, випрали їх у джерельній воді й розклали сушитись на сонці. Хоча поперечна довга зморшка не зникала з чола Чарівниці, видно було, що вона, обмившись у крижаному прозорому потічку, відчула велику полегшу. Відрослі кучері Панянки знову засяяли пшеничним золотом. Потемніле від горіхового соку обличчя проясніло, порожевіло, а сіро-блакитні очі засяяли такою сильною радістю, що вже не скидалися на небо перед грозою. Були як небо після грози.

У погляді Чарівниці, що спостерігала за вихованкою, змішувалися то захоплення її красою, здоров’ям і буянням життя, то неспокій разом із дивним смутком.

— Ми надовго тут залишимось? — раптом спитала Панянка. — Я би хотіла якнайдовше!

— На все життя? — поцікавилась Чарівниця.

Панянка ненадовго замислилась.

— Так… мабуть, так… Ні… Не знаю… Може, все життя — це надто довго, але… півжиття?

Чарівниця зітхнула. Довга зморшка не зникала з її чола, додаючи очам смутку й гніву.

— Ти не лисиця, не сарна і не вовк, щоб завжди жити у лісі. Ти людина і маєш навчитись жити серед людей. Мусиш розуміти їхнє горе, клопоти, турботи…

— Навіть якщо люди, що живуть спільно у Селах та Містечках — раби, а ви, Чарівниці, виховали з мене вільну істоту?! І я така і є?!

— Тим більше, — відповіла Чарівниця. — Саме тому, що носиш у собі іскру свободи, ти повинна жити серед цих бідних, поневолених людей. Саме тому.

Панянка замовкла. За якийсь час спитала з удаваною байдужістю:

— Що далі? Куди ми тепер підемо?

— За три дні настане твій новий день народження. Тобі виповниться шістнадцять. Ти перестанеш бути Панянкою, яка щойно виросла з Дівчинки — тієї, що була раніше Дитям. Даю тобі один день і одну ніч на радість спілкування з Лісом, а потім помандруємо у Високі Гори на зустріч із моєю Четвертою Сестрою.

— Скільки ж вас є, цих Сестер… — зітхнула вередливо Панянка. — Невже я все своє життя буду переходити з рук однієї Сестри до другої і це ніколи не скінчиться? Невже я ніколи сама не вирішуватиму своєї долі?

— Нас лише п’ятеро, — холодно відповіла Третя Чарівниця. Взяла свій коричневий плащ і пішла собі в глибину Лісу.

Панянка сиділа мовчки, дивлячись, як вода швидко стікає межи камінням все нижче й нижче.

…це маленьке джерельце перетворюється на цівку води, цівка на струмочок, а той — на річку. Річка, вбираючи у себе сусідні струмки, перетворюється на ріку, аби потім на низинах розіллятися широко-широко… Здається, цієї води тут у джерелі зовсім мало, а скільки ж у ній сили, яка могутність… — думала й бубоніла сама до себе. Їй було прикро. Відчула, що завдала болю своїй Опікунці.

«Я могла би, неначе та вода, залишитись у цій маленькій заглибинці на все життя. Мені було би добре, джерельно чисто і безпечно. Але я можу також вибрати інший шлях, як ота водяна цівка, що стікає все нижче і нижче по каменях, розливається все ширше й ширше, невпинно пливе вперед і вперед, все далі, не знати куди, прокладаючи все ширший і глибший слід. Колись я муситиму вибирати — уже без їхньої допомоги. Але я ще не знаю, що виберу», — прошепотіла Панянка до себе.

Її слова слухав лише невеличкий сірий птах. Він сидів на найближчому камені й вертів голівкою то ліворуч, то праворуч. Однак коли Панянка захотіла щось прочитати з його очей, їй це не вдалося.

Здивована своєю поразкою, дивилась, як птах змахнув крилами й зник.

— Це могла бути одна із Сестер, одна з тих, які встигли перетворитись на пташку і не згоріти на вогнищі. Вони вже ніколи не повернуть собі людської подоби. До того ж вони — німі птахи, — промурмотіла Панянка.

— Так, — озвалась у неї з-за спини Чарівниця. — Аби тільки це не була Четверта чи П’ята Сестра. Тоді могла би статись біда, набагато більша за смерть.

— Яка ще біда?

— …але це не була жодна з них, бо я би це відчула. Значить, це була одна з тих Чарівниць, що загинули сто, триста чи навіть сімсот років тому, — вела далі Чарівниця.

— Я питала, яке нещастя? Те, що ти би втратила Сестру?

— Набагато більше, — відповіла Чарівниця. — Я би втратила надію. І не лише я. Всі, хто живе у цій похмурій країні. — Змовкла так різко, що Панянка не наважилась розпитувати далі.

Увесь день і частину ночі — скільки могла витримати без сну — Панянка присвятила радісному спілкуванню з Лісом. Ганялась за вивірками на деревах і перетворювала їх на мить на невеличкі шишки, і тут же знову хапала у руки пухнасту руду кульку і бачила її радість, коли та знову могла шмигати між дерев. Обіймала грубі стовбури смерек, сосен, беріз та дубів, слухаючи, як у них пливуть живлющі соки. Розмовляла з птахами, розпитуючи їх, що вони бачать, коли злітають