Читати книгу - "Фатальна помилка"

щоб переправитися через Стрипу уплав.

Раптом шістнадцятифунтове ядро[32] зі свистом врізалося в самісіньку гущину щільного натовпу, що осадив міст, і проборознило в ньому довгу просіку[33]. Натовп завив, рвонув щосили, зіпхнув з мосту клятого воза разом з обома волами. Тепер на лівий берег линув суцільний вал нажаханих істот, які зовсім нещодавно були хоробрими воїнами.

Пекло, справжнісіньке пекло!!!

Але куди ж поділися інші його хлопці?! Мабуть, чекати на них і надалі марно, треба своє робити.

Немирич кинув коротко:

— За мною, триматися разом, не відставати! — і пустив коня риссю уздовж берега. Та порівнявшись із центром табору, мимовлі натягнув вуздечку, а коли кінь зупинився — навіть підвівся на стременах, щоб краще бачити. Бо не повірив власним очам!

У самісінькому центрі шляхетського табору, на найкращому місці стояло розкішне шатро, довкола нього бігав сам король Ян ІІ Казимир з палашем, лезо якого яскраво виблискувало на сонці. Час від часу його величність схилявся до землі, щось вигукував, тицяв зброєю під розставлені довкола вози, а з-під них, немовби окропом ошпарені, вискакували пихаті шляхтичі або їхні челядники й кидалися урозтіч.

Немирич не мав сил і далі спостерігати за тим, як перший серед рівних[34] «напучує» боягузів, що не бажають битися з ворогом. На щастя, в середині табору людей було небагато: майже всі встигли порозбігатися, побоючись загинути від гарматних ядер, що ламали і трощили все довкола. Тому хвацький полковник з трьома своїми хлопцями швидко досягнув королівського шатра. Його величність тільки й мовив розгублено:

— Немиричу, ти…

Не відповівши нічого, Юрій зістрибнув з коня, власноруч витягнув з-під найближчого воза зблідлого переляканого панка, добряче розмахнувшись, відважив йому дзвінкого ляпаса, гримнув:

— Туди — нумо пішов!!! — і штовхнув у напрямі північних пагорбів.

Діставши ляпаса, шляхтич здригнувся, його права рука мимоволі потягнулась до шаблі. Але, мабуть, в очах Немирича читалося щось таке, що панок знітився, непевно кивнув і підтюпцем потрюхикав у вказаному напрямі, чомусь навіть не здогадавшись скочити на коня.

Задоволений досягнутим результатом, полковик звернувся до хлопців, мотнувши головою услід боягузові:

— Шляхтичів оминайте від гріха подалі. Панством займатимусь особисто я. Але всіх челядників, кого тільки побачите, женіть на битву. Хутко!

Хлопці коротко кивнули й умить розбіглися вишукувати тих, хто й де сховався. Юрій теж зібрався продовжити пошуки, як почув з-за спини:

— Немиричу…

Озирнувся на короля. Його величність був явно розчулений неочікуваною допомогою.

— Немиричу, дякую тобі!

Полковник мовчки вклонився й зайнявся подальшими пошуками. І хоча обстріл напіврозореного табору тривав, кількість боягузів, які прагнули втекти на безпечний лівий берег, поступово зменшувалася. Коли ситуація остаточно перемінилася на краще, Немирич гукнув хлопців, вони повернулися до коней і поскакали до місця, де вирувала битва.

Рештки шляхетського війська і козаки зійшлися, як-то кажуть, стінка на стінку. Дві лінії, одна з яких періодично тіснила іншу (хоча й не надто сильно), розтягнулися уздовж крутого правого берега Стрипи. Гарматний вогонь тепер вщух: необлаштований шляхетський табір вже був розбитий на тріски, а обстрілювати польську шеренгу пушкарі не наважувалися — надто високою була ймовірність поцілити своїм же козакам у спину… Звісно, можна було спробувати розбити важкими ядрами мости, що позбавило би шляхту можливості відступу. Але як тоді самим переправлятися на лівий берег?! А там же Зборівський замок, який бунтівники, мабуть що, мріяли здобути штурмом!..

Отже, битва поступово перетворилася на безліч запеклих шабельних двобоїв. В цілому ж перемогти не виходило у жодної зі сторін. Таке протистояння тривало до самих сутінків. Лише тоді козаки трохи відступили, що нарешті дало можливість переправитися через ріку украй стомленим шляхтичам на чолі з Яном ІІ Казимиром, які ще лишалися на «острові» живими.

Лівий берег р. Стрипи, неподалік Зборова, ранок 16 серпня 1649 року

— Ну що ж, пане, я вважаю, на облаштованій нами ділянці бунтівники точно не прорвуться.

— Ти серйозно?

— Авжеж.

Немирич важкою ходою піднявся на верхівку земляного насипу й оглянув краєвид, що відкривався звідти. Якщо чесно, то полковник майже з ніг валився, як і всі його люди. І було би значно краще, якби вони бодай трохи поспали, а не надривалися цілу ніч, немов скажені. Та що вдієш?! Лишалося одне з двох: або з вечора до ранку кілки та палі тягати, землю