Читати книгу - "У череві дракона"

гілей (так грецькі історики називали ліси на берегах Борисфену), в душах своїх носити Світовий Океан?

Іще одна ніч без сну. Скільки ж їх уже було? Мирон, не вмикаючи світла, стояв біля прочиненого вікна. Кабінет не давав йому відчуття затишку, думкою він линув у простір. Той простір, до якого духовно тягнувся Мирон, був зовсім інший, ніж для більшості сучасних киян, — по суті, він був таким, яким його бачили пращури. Так само як простір Піфагора й Платона, простір Гриви був наповнений Одухотвореною Субстанцією, Логосом, Світовою Душею. Може, саме тому Мирон і подумав про князя Володимира — його світовідчуття значно ближчі Миронові, аніж модель світу, яку носять у душах сучасні кияни.

Як же це сталося? Коли почалося?..

Для Мирона не було таємницею, що йому заздрили. Передовсім заздрили молодші колеги — ті, що спізнилися зажити окопної слави. Ровесники заздрили його родинному щастю: він мав вродливу й розумну дружину — її в столиці знали навіть більше, ніж кандидата філософських наук Мирона Гриву. Це й не дивно: майже ціле десятиліття Мирославу Яківну незмінно обирали головою районного суду. А це ж не якийсь там сільський район — столичний! Дружини його колег заздрили, що він має добре вмебльовану чотирикімнатну квартиру в будинку, де мешкало високе начальство, — навіть в одному під’їзді й на одному поверсі з людиною, від якої залежала доля філософів, літераторів, художників. Дехто не приховував подиву, що Мирон Сидорович досі не членкор, ба навіть не доктор. Правда, в інституті було відомо, що його докторська вже майже готова, всі розуміли, що її захист — справа лише протокольна, бо в знаннях і здібностях Мирона Сидоровича ніхто не сумнівався.

А втім, колеги почали помічати, що Мирон Грива близький до стану депресії. Широкий в плечах, з легенями, що накачували в кров надмір кисню, він завжди мусив стежити, щоб не розповніти. Проте останнім часом йому, видно, було не до цього — помітно поважчав, піджак ледь застібався, обличчя почало набирати форму гарбуза, і якби не пишне русяве волосся, що цілком виправдувало його прізвище, він, правду кажучи, виглядав би непривабливо. З’явилася недбалість в одязі, млявість та неуважність на роботі.

Всі знали, що сім’я Гриви мала дружні стосунки з сім’єю Андрія Даниловича. Розуміли також, що це не без його протекції Мирослава Яківна отримала квартиру по сусідству з ним. Деякі пронозливі жіночки почали було перешіптуватися, чи немає тут, мовляв, чогось пікантного — адже ж Андрій Данилович нерідко посилав машину в суд, щоб підвезти Мирославу Яківну, а хто здатний поручитися, що шофер підвозив її негайно ж додому? Ждали якогось вибуху в тій або тій родині, але ж взаємини поміж ними, як і раніше, були рівні, без тіні напруження. Особливо дружили між собою жінки, це поклало край непристойним натякам.

Стан чоловіка непокоїв також Мирославу, але вона очікувала: ось-ось він сам заговорить з нею про те, що його гнітило. Та Мирон мовчав. Мирослава пробувала обережними натяками вивідати його негаразди. Мирон посилався на перевантаженість у роботі, якісь конфлікти в колективі тощо. Але дружина розуміла: тут щось інше домагає. Знаючи характер чоловіка, вирішила не набридати — очевидячки, із нього однаково нічого не витягнеш, доки сам не скаже.

А що він міг їй сказати? Вона б його все одно не зрозуміла. З колегами також не поговориш, бо тут захиталися підвалини, на котрих стояв увесь його внутрішній світ. Часом йому хотілося піти з цим до Андрія Даниловича — це ж саме те, що перебувало в його парафії! — піти в пантофлях і піжамі, як вони часом ходили один до одного, щоб цим підкреслити неофіційність стосунків. Але ж у питаннях ідеології Андрій Данилович неофіційних бесід не любив — він одразу ж втягував голову в плечі й знічено позирав на стелю, мовби там ховалося щось небезпечне. Якось на риболовлі, наливши з баклаги коньяк, він довірливо поклав руку на плече Миронові й лагідно заговорив:

— Бачите, друже… був колись такий собі Козак Луганський. Чули?

Мирон усміхнувся:

— Звичайно. Ми ж із Далем земляки.

— Тим паче. Він зібрав понад тридцять тисяч російських прислів’їв. Але найбільше любив одне. І завжди його повторював.

— А саме?

— Російською мовою це звучить так: «Времена шатки, береги шапки».

Мирон із подивом зиркнув на скулену під дуплистим дубом кощаву постать людини, чиє ім’я в мистецькому світі називалося пошепки. Рідке попелясте волосся змокріло й припало до тім’я, на шиї обвисли схожі на замазку складки в’ялої шкіри. Здавалося, ті складки вже давно неживі: лише доторкнися до них — і вони відпадуть.

Андрій Данилович перебував не на самій вершині, але стояв дуже близько до неї — так близько, що дехто з літераторів боявся його більше, ніж самого Хазяїна. Рибу вони ловили не деінде, а на дачі Андрія Даниловича. Власне, дача була державна — вона закріплена за посадою, котру обіймав Андрій Данилович.

Ось він, набравши в торбинці жменю товченої макухи, кинув її в озеро, що всім своїм дзеркальним тілом намагалося повторити похмуре небо — кожен його відтінок, кожен порух в нагромадженні хмар. І все ж небо в озері чимось невимовним відрізнялося від реального — не можна схибити, що воно було тінню. Тінню здався Миронові й сам Андрій Данилович — тінню Хазяїна. Ким він був років десять тому, Мирон не знав, але певен, що й тоді був тінню того, чий культ сьогодні розвінчував. І мимоволі Миронові спало на думку: а чи світ, у якому вони живуть, не є тінню якогось іншого, невидимого, світу?..

Це був початок шістдесятих, коли і розмовляли, й писали значно вільніше, ніж у сталінські часи. Чому ж так озирався Андрій Данилович? Та, мабуть, йому видніше. Відтоді Мирон не наважувався обговорювати з ним ідеологічних проблем — їхня дружба трималася на суто побутовому ґрунті. Тон в ній задавали жінки. Марія Капітонівна була років на десять старша від Мирослави, але також любила поговорити про моду — вони ховалися від чоловіків, щоб моделювати зачіски, обмінюватися враженнями від зарубіжних кінокартин. Їх привозили додому Андрієві Даниловичу. Власне,