Читати книгу - "Тихий Дін"

1

Прасол.

2

Що служив в одному полку, однополчанин.

(

3

І

В кінці жовтня, в неділю, поїхав Хведот Бодовськів до станції.

4

Казенні десятини.

5

Зима лягла не зразу. Після Покрови розтанув сніг-перво-зимок і товар знову вигнали на пашу. За тиждень повівав південний вітер, теплішало, відходила земля, яскраво доцвітала в степу пізня мшиста зелень.

Відлига держалася до Михайла, потім тиснув мороз, навіяло снігу; щодень холод дужчав, підсипало ще на чверть снігу, і на кинутих наддінських городах, через занесені доверху тини, дівочою прошивною мережкою лягли петлисті стежки заячих слідів. Вулиці побезлюділи.

Верствувався над хутором кізяковий дим, коло купок насипаного обіч дороги попелу закрумкали налетілі до оселі граки. Сизою вицвілою стрічкою закривилась хутором санна рівень зимової дороги.

На майдані зібрався одного разу сход. Заходила дільба та рубання хворосту. Стояли коло ґанку управи в кожухах та шубах, поскрипуючи повстяниками. Холод загнав до управи. За столом, з боку отамана та писаря, посідали

IX.

Ввечорі в зизуватої Ликерки на Штокмановій половині збирався різний народ: приходив Христоня, з млина Валет, в накинутому на плечі засмальцованому піджаку, скалозуб Давидка, що вже три місяці байдикував, машиніст Котляров, Іван Олексійович, зрідка навертався Пилипко-чоботар, і постійним гостем був Мишка Кошовий, молодий козак, що ще не ходив на дійсну.

Різалися спочатку в підкидного дурня, потім якось непомітно підсунув Штокман книжечку Некрасова. Почали читати вголос — сподобалось. Перейшли на Нікітіна, а близько Різдва запропонував Штокман прочитати, затріпаний зала-паний, без палітурок, зошит. Кошовий, що скінчив був колись церковну школу і читав їм уголос, зневажливо оглянув заяложений зошит.

— З нього локші нарізати, дуже жирна.

Христоня гучно зареготав, сліпучо виблиснув посмішкою Давидка, але Штокман, перечекавши загальний сміх, сказав:

— Почитай, Михасю. Це про козаків. Цікава.

Кошовий, звісивши над столом золотистого чуба, роздільно прочитав:

— Коротка історія донського козацтва, —і оглянув усіх,, вижидально мружачись.

— Читай, — наказав Іван Олексійович.

Гортали три вечори. Про Пугачова, про вільне життя, про Стеньку Разіна і Василя Булавіна.

Дійшли і до крайніх часів. Приступно і в'їдливо невідомий автор висміював убоге козаче життя, глузував з порядків і управління, з царської влади і з самого козацтва, що найнялось до монархів в опричники. Захвилювались. Засперечались. Загудів Христоня, підпираючи головою стелю. Штокман сидів коло дверей, курив з кістяного з кільцями мундштука, сміявся самими очима.

— Правильно! Справедливо!—бухав Христоня.

,— Ми самі винні, довели до такого сорому козаків, — розгублено розводив руками Кошовий і морщив гарне темнооке обличчя.

Був він кремезний, однаково широкий в плечах і стегнах, від того здавався квадратовим: на чавунно-міцному стояні сиділа дебела, в цегляному рум'янці шия і дивно виглядала на цій шиї гарно посаджена невелика голова з жіночим обрисом матових лиць, з маленьким упертим ротом і темними очима під золотистою брилою кучерявого волосся. Машиніст Іван Олексійович, високий маслакуватий козак, сперечався запекло. Всмоктались і проросли крізь кожну клітинку його кістлявого тіла козачі традиції. Він оступався за козаками, нападаючи на Христоню, виблискуючи опуклими круглими очима.

— Ти змужичицся, Христане, не сперечайся, що там... В тобі козачої крови на відро — погана крапля. Мати тебе з воронізьким яєшником прижила.

— Дурень ти!.. Ёх, дурень, брате, — басив Христоня.— Я за правду обстоюю.

— Яв Отаманському полку не служив, — яхи,цничав Іван Олексійович:—це в Отаманському, що дядько, то й дурень...

— І в армійських трапляються такі, що не провернеш.

— Мовчи вже, мужик!

— А мужики не люди хіба?

— Так вони й є мужики, з лика роблені, хмизом склячені.

— Я, братіку, як у Петербурзі служив—усяких бачив. Була ото, така оказія,—говорив Христоня,—несли ми варту царського палацу, в покоях години відбували і знадвору. Знадвору попід стіною верхи їздили: двоє туди, двоє сюди. Зустрінуться питають: "Все спокійно? Немає ніяких заколотів?"— "Немає нічого", — і роз'їжджаються, а щоб пристати поговорити, аж ніяк. Знов же й з лиця підбирали: становлять значить, на дверях двох, так підганяють, щоб подібні один до одного були. Чорні, так чорні стоять, а біляві, так біляві. Не то, що волосся, а щоб і з обличчя були схожі. Мені, ото одного разу цилюрник бороду фарбував через оці самі дурниці. Припало в парі стояти з Никифором Мещеряковим, — був такий козачок у нашій сотні Тепекінської станиці,— а від, диявол, якоїсь гнідої масти. Чума його знає, що за скроні, либонь, аж полум'ям пойняті. Туди-сюди, значить, немає такої масти в сотнях; мені сотник Баркин ото й каже: "Іди до цилюрні, щоб миттю підмалювали бороду й вуса". Приходжу, ну і пофарбували... Я як глянув у дзеркало, аж серце захолонуло: горю! Чисто горю, і край! Візьму бороду в жменю, либонь аж пальцям гаряче.

— О!..