Читати книгу - "Тихий Дін"

— Ну, Омеля! поніс без коліс. Про що почав гомоніти?— перепинив Іван Олексійович.

— Про нарід, ось про що.

— Ну, і розказуй. А то про бороду свою, на який вона кляп нам знадобилася.

— Отож я й кажу... Припало раз верхи вартувати. їдемо такеньки з товаришем, а з-за рогу студенти вихопилися. Хмара-хмарою! Побачили нас, як ревнуть: "Га-а-а-а-а-а!" *Га ще раз: "Га-а-а-а!"... Не встигли ото ми й стямитися, оточили. "Ви, чого, козаки, їздите?" Я й кажу: "Несемо каравул, а ти повіддя кинь, не хапай!" — і за шаблю. А він і каже: "Ти, станичнику, не сумнівайся, я сам Калц'янської станиці рожде-нець, а тут науку проходжу в ніверси... ніворситуті, чи як там. Тут ми рушаємо далі, а один носатий з партманета виймає десятку й каже: "Випейте, козаки, за здоров'я мого покійного тата". Дав нам десятку і Дістав з торбини патрета: "Ось, каже, татове обличчя, візьміть на добрий спогад". Ну, ми взяли, ніяково не взяти, а студенти відійшли і знову "Га-а-а-а". По тому й попрямували до Невського прошпекту. З задніх воріт палацу сотник з чотою біжать до нас. Підскочив: "Що таке? Я? значить, кажу: "Студенти оточили й розмову почали, а ми за статутом хотіли їх в шаблі, а потім, як вони Звільнили нас, ми від'їхали, значить". Змінили нас, ми вахмістрові й кажемо: "От Луковичу, заробили ми, значить, десять карбованців і мусимо їх пропити за упокой душі оцього діда" — і показуємо партрета. Вахліістер увечорі приніс горілки, і гуляли ми два дні, а опісля й виявився підступ: студент цей, стерво носате, замість тата й дав нам пар-трет головного баламута німецького роду. А я ж віри пойняв, над ліжком для пам'яті повісив, бачу — борода сива на патреті і з себе підходящий чолов'яга, щось ніби з купців, а сотник, значить, доглянув, та й питає: "Звідкіль узяв цього патрета, такий-сякий?" "Так і так", кажу. Він і почав чехвостити і під вилицю, та й ще, значить, раз. — "Знаєш, кричить, що це—отаман їхній Карла..." от забув прізвище. Е, та як його, дай бог пам'яті...

— Карл Маркс? — підказав Штокман, нітячись в усмішці.

— Атож!.. Він самий, Карла Марс... — зрадів Христоня,— ач, підвів під ман'астир, матір його об пеньок! Іншим часом так до нас у каравулку й цісаревич Олексій прибігає зі своїми навчителями. Адже могли вздріти,—що було б?

— А ти все мужиків хвалиш. Ач, як тебе підкували,— підсміювався Іван Олексійович.

— Зате десятку пропили. Хоч за Карлу за бородатого пили, а пили.

— За нього слід випити, — посміхнувся Штокман і пограв кільцями кістяного обкуреного мундштука.

— Що ж він навершив доброго? — спитав Кошевий.

— Іншим разом розповім, а сьогодні пізно,—ляснув Штокман долонею, вибиваючи з мундштука потухлий недопалок.

У завалюсі Ликерки зизуватої після довгого відсіву й відбору утворилось ядро чоловіка в десять козаків. Штокман був осереддям, вперто прямував він до одному йому відомої мети. Точив, мов хробак деревину, нехитрі поняття і навички, навівав до існуючого ладу огиду і ненависть. Спочатку натикався на холодну крицю недовір'я але не відходив, а прогризав...

Поклав хробачка невдоволення. І хто б знав про те, що через чотири роки випростається з спорохнілої лялечки цього хробачка міцний і живучий зародок?

X.

На положистому пісочаному лівобережжі, над Доном, лежить станиця Вешенська, найстаріша з верхових Дінських станиць, перенесена з місця зруйнованої за Петра І Чиго* нацької станиці, перейменована в Вешенську. Віхою була колись на великому водяному шляху Вороніж—Озів.

Проти станиці вигинається Дін кабаржиною татарського сагайдака, круто завертає праворуч і над хутором Базки знову величаво прямиться, несе зеленкуваті, що світяться блакиттю, води над крейдяними відногами правобережних гір, повз суцільні на правому боці хутори, повз рідкі на лівому боці станиці, до моря, до синього Озівського.

Проти Усть-Хоперської рідниться з Хопром, проти Усть-Медведицької — з Медведицею, а нижче стікає пишноводий в буйному цвітінні заселених хуторів і станиць.

Вешенська вся в розсипі жовтих пісків. Невесела, пліху-вата, без садків станиця. На майдані старий посірілий від часу собор, шість вулиць розкладені вздовж Дону, за водою. Там, де Дін вигинаючись відходить від станиці до Базків, рукавом у березняку тополевого відходить озеро, завширшки як Дін під мілковіддя. Край озера кінчається й станиця. На маленькому майдані, зарослому іглисто-золотими колючками,— Друга церква, зелені бані, зелений дах, — під колір зеленим тополям, що розрослися по той бік озера.

А на північ за станицею шафранний розлив пісків, чахла посадка сосняку, яндоли, налиті рожевою від червоноглин-ного ґрунту водою. І серед пісочаної повіді, в далекій розсипі зернястих пісків де-не-де острови хуторів, левад, руда щетина таДів.

На майдані, проти старої церкви, в неділю у грудні — чорний півтисячний натовп молодих козаків з усієї станиці. В церкві кінчалася обідня, задзвонили до "достойно". Старший урядник — бравий пристарілий козарлюга з нашивками за поверхстрокову службу—скомандував "Шикуватись". Гомінкий натовп розтікся і вишикувався на дві довгі, нерівні шереги. Вздовж шерег'забігали урядники, вирівнюючи хви-лясто-зламані лави.

— Ряди-и,:—затягнув урядник і, зробивши рукою непевний жест, кинув: — здвій!..

За огорожі пройшов отаман, вдягнений за формою, і в новісінькій офіцерській шинелі, в передзвоні острогів, слідом за ним—військовий пристав..

Григорій Мелехов стояв поруч з Коршуцовим Митьком, переговорювались півголосом.

— Чобіт ногу муляє, терпцю немає.

— Терпи, отаманом будеш. Зараз поведуть.