Читати книгу - "Древляни"

розперезана душе! Страшне, браття, багно анархізму! І чесних людей, що заблукали в хащах класових битв і тонуть у тім багні, ми повинні вирвати, прихилити до себе, а не штовхати далі, не розпалювати самознищення нашого народу.

Сонце стояло в зеніті. Закипав гіркий від пилюги червневий день. Богодари ніби вимерли, глибоке річище вулиці було пустельне, навіть кури не кублились на шляху, десь таїлися в будяках, і добротні хати під черепицею ховалися за темними кучугурами вишень, ворота наглухо зачинені, колодязі на замках, лиш дерев’яні журавлі — вони стояли низкою, майже біля кожного двору, — високо піднявши дзьобаті ворини, сторопіло дивилися: що ж воно робиться на майдані? А тут гелготав натовп, Сіроштанове слово упало в юрбу, мов купа хмизу в вогнище, суперечки розпалилися, хтось клацав затвором: «З Махном, чорнорясник, злигався! Бач, захища свояка — в розход!» — «Я тє дам розход, сліпота! Слухай, чого люди навчають!»

Мамай, що стояв на возі, по-хлоп’ячому всміхався: «Ну й шарварок!» — це був чи не перший виступ комісара перед солдатською масою, він трохи губився, бо не вмів ще тримати у віжках стихію людських пристрастей. То попереду будуть у нього Каховка та Бузький плацдарм, і полк ітиме за ним стіною несхитних багнетів. А зараз Мамай дивився на шатро, звідки визирала, мов те мишеня, в’юнка Килина; вона стеряним поглядом ловила когось у натовпі, певно, свого нареченого шукала, боялася, чи не затиснуть його лапищами (він же худенький), чи не загубиться він серед чужого й страшного для неї люду. Щось неусвідомлене — можливо, жаль до дівчини, до її сиротливого погляду, а може, побоювання за її майбутню долю (хіба їй під шрапнель лізти?) — словом, щось гірке стисло Мамаєві серце. Він розумів дівочий страх, бо таке ж відчуття — зрадливий неприємний холодок — закрадалося і в його душу, коли грудьми напирала на нього ця непідвладна, здається, свавільна маса, нестримна у своєму захваті. Ось вона рине: «Дайош Лозову!» — покотиться лавою, змітаючи все на шляху — хто й зупинить її?

А що ж Сіроштан? Крутоплечий, опасистий, він стояв по-ведмежому над галасом, над цигарковим димом, над спітнілими обличчями, стояв твердо, ховаючи поблажливий усміх під густими надбрівками. Він був спокійний: хай пошумлять. Діло звичне, це як горить солома: пух вогнем — і нема. Головне — виждати, поки бійці вгомоняться.

Улучивши момент, коли охрипли горлянки в найзавзятіших, Сіроштан трусонув смоляним чубиськом:

— Що я пропоную, громадо? Пропоную обійтись без крові і без поминок, а використати, так би мовити, місцеві резерви.

Майдан притих. Сотнями ротів націлився на батюшку-писаря: куди він хилить?

— Гляньте на село, чада мої! — возгласив Сіроштан. — Самі бачите, куркульське багате кубло. Будинки цегляні, у кожного свій журавель, колодязі на замках, поховались од нас богодарівські добродії, правду казав тут один — води не дістанеш, не заїкаюсь уже про фураж і солдатське довольствіє. Але зважте, браття, — входив у роль, все запальніше возглашав Сіроштан, — зважте, браття, що і їм, боговірним жмикрутам, нелегко живеться. Бачите церкву? Он на горі висока церква, кам'яна, о трьох главах, і в ній більше року не служать. Піп-запроданець утік до Краснова. Кинув паству напризволяще. Мучиться, страждєт паства. Двадцять дітей не хрещено, вісім пар молодих не вінчано, п’ять усопших досі не пом’януто…

Загоготали бійці. Тісніше обступили Сіроштана: «Давай, батьку, концерт!»

— А звідки у вас, отче, точна така арифметика?

— Опит і практика — велікоє дєло, як той казав, — підморгнув Сіроштан кошлатою бровою. — Тут приходив до мене церковний староста. Рознюхав, попівський лис, що я колишній духовний пастир, підбивав мене, старого, на гріх: так і так, мовляв, батюшко, нишком од своїх анцихристів (це вас, возлюблені грішники, він так неподобно нарік), мовляв, нишком од своїх відслужи, батюшко, божу службу, утіш праведні християнські душі, бо в святу неділю, себто завтра, велике свято в Богодарах — престольний храмовий день. То я питаю вас, бісові діти: а чого б не відправити службу, га (конєшно, з революційним поворотом), а дароприношеніє куркульської пастви — на общий стіл, за яким і вшануємо наших молодих во ім’я отця, і сина, і нетлінного пролетарського духу?

І знов колихнувся майдан, рипнула гармошка: «Ех, яблучко!», розступилося коло, і вусатий парубійко під вигуки «браво!» пустився навприсядки. А Мамай думав про те, як швидко й несподівано змінюється настрій солдатської юрби, котра не спаяна ще стальною революційною дисципліною; за три дні виступати на фронт, боєприпасів на кілька рушничних залпів, провізія запізнилася, бійці тиждень не їли гарячого, а в Богодарах глухий саботаж — куркульня все поховала, сама принишкла, а бідноту погромом залякує; в такій ситуації, думав Мамай, Сіроштанів маневр і є, можливо, тактично виправданий.

(Тут ми оминаємо довгу дискусію в полковому штабі, — а він розміщався під тим шатром, де жив і ротний з молодою, — оминаємо запеклі суперечки навколо питання: чи має право наш червоний писар виконувати буржуйсько-релігійний обряд навіть з тактичних міркувань? Скажемо тільки, що Сіроштан, завдяки своєму красномовству та могутньому басові, домігся нарешті дозволу, а заодно умовив шахтаря Гарбу виступити в ролі диякона, бо, по-перше, це надійний помічник, а по-друге — довжелезна ряса, п’ятдесят восьмого розміру, яку мав у запасі Сіроштан, більш ні на кого не підходила. Оминувши все те, ми одразу перенесемося на сільську вулицю в погожий недільний ранок).

Ранок був тихий, сонячний. Дрімало принишкле село, сивим туманцем курились вишневі сади, важке од вологи листя зціджувало на землю молочні краплі роси. Біля воріт, мов діди-сторожі, стояли на рипучих костурах поодинокі журавлі. На вулиці, як і вчора, нікого не видно, але село вже прокинулось, голубі стовбурища димів піднімались над хатами, і кожний димок виносив із печі свої неповторні пахощі — то свіжої кров’янки, то холодцю з часником, гірчицею і лавровим листям, то млосний душок пирогів, то випар хмільної браги. Богодарівська паства, очевидно, збиралась храмувати підпільно, по своїх темних кутках, вікна затуливши ряднами, а ворота замкнувши залізними штабами. Лиш горобці храмували на сонці, вони чубились на штахетах, і їхнє завзяте цвірінькання сповнювало тишу святковим неспокоєм.

І