Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Коли хочеш, щоб я тобі віддячив, то заткни пельку, — сказав добряга розсильному, відчиняючи двері.

«Ач, стара лисиця, а я гадав, що він глухий, — подумав розсильний, — виходить — коли холодно, він чує добре».

— Ось тобі двадцять су на новорічні обнови і — не базікай! А тепер іди собі! — сказав йому Гранде. — Нанон привезе тобі тачку. Нанон, а мої вітрогонки на обідню пішли?

— Так, пане.

— Ну, то хутко! До роботи! — гукнув він, навантажуючи її мішками.

В одну мить гроші було перенесено в його кімнату, і старий там замкнувся.

— Коли сніданок буде готовий, постукаєш мені в стіну. Тачку відвези до контори.

Снідати сіли тільки о десятій.

— А може, батько не зажадає, щоб ти показувала йому золото, — звернулася пані Гранде до дочки, коли вони повернулися з обідні.— У всякому разі, удавай, що ти страшенно змерзла. До дня твого народження ми матимемо час поповнити твій гаманець.

Гранде спускався зі сходів, міркуючи про те, як швидше перетворити свої паризькі екю в чисте золото, і про те, як чудово вдалася його спекуляція з державною рентою. Він вирішив і далі вкладати свої прибутки в державну ренту, аж доки курс її не досягне ста франків. Міркування, згубні для Ежені. Як тільки він увійшов, обидві жінки побажали йому щасливого Нового року, дочка — обнявши за шию та цілуючи його, а пані Гранде — статечно й гідно.

— Ах, дитино моя, — сказав він і поцілував доньку в обидві щоки, — бачиш, я для тебе працюю!.. Я зичу тобі щастя. А для щастя потрібні гроші. Без грошей — дзуськи! Ось тобі новенький наполеондор, я його виписав із Парижа. Хай йому чорт, у нас тут нема ні крихти золота. Тільки ти й маєш золото. Покажи мені своє золото, доню.

— Ой, і холодно ж… Давайте снідати, — запропонувала Ежені.

— Ну гаразд, потім покажеш, добре? Це нам усім допоможе перетравити їжу. Товстун де Грассен таки прислав нам оце, — додав він. — Їжте, діти мої, нам воно нічого не коштує. Молодець де Грассен, я задоволений ним. Цей телепень робить послугу Шарлеві, та ще й задаром. Він дуже добре влаштовує справи покійного бідолахи Гранде. У-у! — промовив він після паузи, з повним ротом. — Смачно! Покуштуй, жіночко! Два дні будеш сита.

— Мені не хочеться їсти. Я нездужаю, ти добре знаєш.

— Та чого там! Можеш наїстися, живіт не лусне; ти з роду ла Бертельєр, жінка міцна. Ти трошечки пожовтіла, але я люблю жовте.

Мабуть, приречений на ганебну прилюдну смерть не жде її з таким жахом, як пані Гранде з дочкою ждали подій, якими мав закінчитися цей сімейний сніданок. Чим веселіше балакав і їв старий виноградар, тим дужче стискалися серця в обох жінок. У дочки, однак, була опора: вона черпала сили в коханні.

«Для нього, для нього, — казала вона сама собі,— я готова вмерти тисячу разів!»

Думаючи так, вона кидала на матір погляди, сповнені палкої мужності.

— Прибери все це, — велів Гранде Нанон близько одинадцятої години, коли закінчили сніданок, — а стола не руш. Тут зручніше буде оглянути твій маленький скарб, — додав він, дивлячись на Ежені.— Та хіба він маленький! Ні, немаленький, даю слово. У тебе п'ять тисяч дев'ятсот п'ятдесят дев'ять франків золотом, та ще сорок я дав тобі сьогодні вранці, без одного шість тисяч франків. Ну, гаразд, я сам подарую тобі цей франк для кругленької суми, бо бачиш, доню… А ти, Нанон, чого вуха розвісила? Йди звідси та берись до роботи! — гримнув добряга.

Нанон зникла.

— Слухай, Ежені, ти повинна віддати мені своє золото. Ти ж, донечко, не відмовиш своєму татові?

Обидві жінки мовчали.

— У мене більше нема золота. Було, а тепер нема. Я поверну тобі твої шість тисяч франків у ліврах, і ти їх вмістиш так, як я тобі скажу. Не турбуйся про весільну дюжину. Коли я віддаватиму тебе заміж, а це не за горами, я знайду нареченого, що зможе тобі піднести таку дюжину, яка в провінції ніколи нікому й не снилася. Слухай же, донечко. Ти маєш чудову нагоду вкласти свої шість тисяч франків у державну ренту, і ти щопівроку матимеш близько двохсот франків прибутку — без податків, відшкодувань, градобою, морозу, повені й усього того, що з'їдає прибутки. Тобі, може, шкода розлучатись із своїм золотом, донечко? Нічого, неси його сюди. Я тобі знов назбираю золотих монет — голландських, португальських, рупій Великого Могола, генуезьких; разом з тими, які я тобі даруватиму в день народження, ти за три роки знову збереш половину свого гарненького невеличкого золотого скарбу. Що скажеш, донечко? Ну, підніми носика. Іди ж принеси його, любчика. Ти мала б мені очі цілувати за те, що я відкриваю тобі таємниці й секрети життя і смерті цих екю. А й справді, екю живуть і ворушаться, як люди: йдуть, повертаються, працюють, розмножуються.

Ежені підвелася, та, ступивши кілька кроків до дверей, різко обернулася, глянула батькові в очі і сказала:

— У мене більше немає золота.

— У тебе більше немає золота? — скрикнув Гранде, підскакуючи, як кінь, що почув гарматний постріл за десять кроків.

— Так, нема.

— Ти жартуєш, Ежені!

— Ні.

— Клянусь різаком мого батька!

Коли бондар вимовляв ці слова, підлога тремтіла.

— Милосердний Боже! Як пані зблідла! — скрикнула Нанон.

— Гранде, твій гнів мене вб'є,— промовила бідна жінка.

— Та-та-та-та! Ти не з таких, у вашій сім'ї всі живучі, і ніяка смерть вас не бере! Ежені, куди ви поділи своє золото? — закричав він, кидаючись до дочки.

— Батьку, — відповіла Ежені, стоячи навколішки біля пані Гранде, — мамі дуже погано… прошу… не вбивайте її.