Читати книгу - "Етюди про звичаї"

сад і стали лихословити про старого безумця, який собі на втіху підбурює до бійки власних дітей. Негайно з вікон повисовувалися й інші голови. Маркіз помітив цікавих і покликав синів. Вони миттю здерлись на його підвіконня, стрибнули в кімнату, і Клеман відразу ж домігся для Камілла дозволу піти в тир. А в домі тільки про те й говорили, що маркізове божевілля проявилося в новій формі.

— Коли близько полудня з'явився Попіно із своїм писарем і, ввійшовши до будинку, запитав про пана д'Еспара, воротарка зголосилася провести їх на четвертий поверх і дорогою розповіла, як сьогодні вранці пан д'Еспар нацькував своїх синів одного на одного і сміявся, мов нелюд, — а нелюдом він і є, — дивлячись, як менший до крові покусав старшого, бо йому страх як хочеться, щоб діти на його очах роздерли один одного на шматки.

— А чому, спитаєте ви мене? — додала вона. — Ну, цього він і сам вам не скаже.

— Воротарка виголосила свій вирок уже на четвертому поверсі перед дверима, на яких висіло оголошення, що тут видають окремими випусками «Мальовничу історію Китаю». Брудна сходова площадка, замацані перила, двері, обляпані друкарською фарбою, розбите вікно, стеля, на якій підмайстри задля розваги понаписували кіптявою від димучих свічок усілякі неподобства, купи паперу та сміття, умисне або через недбалість навалені по кутках, — одне слово, видовище, яке постало перед очима Попіно, так наочно підтверджувало розповідь маркізи, що, попри всю свою неупередженість, слідчий просто не міг не повірити їй.

— От ви й прийшли, панове, — сказала воротарка. — Чудо, а не контора. Тут китайці зжерли стільки грошей, що вистачило б на весь квартал.

Писар з усмішкою глянув на Попіно, і той теж мало не всміхнувся, проте зумів зберегти серйозність, яка подобає слідчому. В першій кімнаті вони побачили старого, який, мабуть, водночас виконував обов'язки розсильного, комірника і касира. Цей старий був майстер на всі руки у «китайських справах». Попід стінами тяглися довгі полиці, завалені вже надрукованими випусками. В протилежному кінці кімнати за дерев'яною перегородкою із заґратованим віконцем, завішеним ізсередини зеленими фіранками, було щось на зразок кабінету. Там таки була каса — на це вказував отвір для видачі грошей.

— Мені треба бачити пана д'Еспара, — сказав Попіно, звертаючись до старого в сірій блузі.

Комірник відчинив двері до сусідньої кімнати. Там слідчий і писар побачили статечного, але скромно вдягненого старого з сивим волоссям і з орденом Людовіка Святого на грудях. Сидячи за столом, він порівнював кольорові відбитки і відірвався від свого діла, щоб глянути на відвідувачів. Ця невеличка кімната правила за контору й була завалена книжками та коректурами. В ній стояв і другий стіл, пофарбований у чорний колір, за яким, напевне, працював хтось іще, в цю мить відсутній.

— Я маю честь бачити перед собою пана д'Еспара? — спитав Попіно.

— Ні, добродію, — відповів старий, підводячись. — А ви в якій справі до нього? — запитав він, підходячи до прибулих із вишуканою ґречністю бездоганно вихованого аристократа.

— В суто особистій, ласкавий пане, — відповів Попіно.

— Д'Еспар, тут до тебе прийшли, — сказав старий з манерами вельможі, заходячи до останньої кімнати, де маркіз біля каміна читав газети.

В цьому кабінеті на підлозі лежав потертий килим, на вікнах висіли штори з простого полотна, стояли кілька стільців з червоного дерева, два крісла, круглий секретер, висока конторка, а на каміні — поганий годинник і два старі свічники. Сивоголовий старий провів туди Попіно й писаря і запропонував їм стільці, наче він був господарем дому. Маркіз мовчки ждав. Після взаємних привітань, під час яких слідчий уважно роздивлявся гаданого безумця, маркіз, природно, поцікавився метою візиту. Тоді Попіно подивився на старого з аристократичними манерами та на маркіза досить промовистим поглядом.

— Я вважаю, пане маркіз, — пояснив слідчий, — що характер моїх обов'язків і доручене мені розслідування вимагають, щоб ми з вами залишилися наодинці, хоча закон у подібних випадках дозволяє присутність родичів. Я слідчий суду першої інстанції департаменту Сени, і голова суду доручив мені допитати вас щодо фактів, викладених у клопотанні маркізи д'Еспар про запровадження над вами опіки.

Старий вийшов з кімнати. Писар зачинив за ним двері й без церемоній розташувався за конторкою, розклавши там свої папери і наготувавшись вести протокол. Попіно не відводив погляду від пана д'Еспара, він спостерігав, як той сприйняв заяву, таку образливу для кожної нормальної людини. Блідий, як усі блондини, маркіз так і спалахнув від гніву; його всього пересмикнуло, він сів, поклав газету на камін і опустив очі. Та він швидко опанував себе і з аристократичною незворушністю почав роздивлятися слідчого, ніби хотів прочитати в нього на обличчі, що це за людина.

— Чому ж, добродію, мене не попередили про наявність такого клопотання? — запитав він.

— Вважають, пане маркіз, що в осіб, над якими вимагають запровадити опіку, не все гаразд з головою, і тому попереджати їх про такі заяви немає сенсу. Обов'язок суду полягає в тому, щоб передусім з'ясувати, чи слушні докази позивача.

— Цілком справедливо, — відповів маркіз. — У такому разі, добродію, будьте ласкаві повідомити мене, що я повинен…

— Ви повинні тільки відповісти на мої запитання, не пропустивши жодних подробиць. Хоч би якими делікатними були причини вашої поведінки, що дала пані д'Еспар привід подати це клопотання, говоріть сміливо. Думаю, нема потреби запевняти вас, що суд знає свої обов'язки і в подібних випадках гарантує дотримання найсуворішої таємниці…

— А що буде, добродію, — сказав маркіз, на обличчі в якого з'явився вираз невдаваного страждання, — коли мої свідчення кинуть тінь на поведінку пані д'Еспар?

— Суд може висловити їй догану, мотивуючи своє рішення.

— А чи така догана обов'язкова? Якби я попросив вас, перш ніж відповісти на ваші запитання, щоб суд у своєму рішенні не висловив нічого образливого для пані д'Еспар у разі сприятливих для мене висновків слідства, — чи моє прохання буде взяте до уваги?

Слідчий подивився на маркіза, і ці двоє благородних людей без слів зрозуміли один одного.