Читати книгу - "Зоряний єгер"

у неї був дитячий, метр десять, від сили метр двадцять. Утім, і дід не вищий. Може, генотип такий?

— Сиртя — людина маленька, — підтвердив його думки Серхасава. — Зате шаман великий.

— І Пуйме?

— І Пуйме. Великий шаман. Видутана. Добре камлає. Всіх тадебце знає… Ід’єрв знає, Яв-Мал знає, Я-Небя[28]… — Мислений голос старого ослаб, перейшов у невиразний шепіт.

— Дідусь утомився, — сказала Пуйме. — Йди поїси. Хай він поки відпочине.

Дерев’яним ополоником на довгій вигнутій ручці Пуйме виловила з казана гусяче м’ясо, одну миску — солдатську, алюмінієву, — наповнила майже до країв, поставила перед Романом. У другу, емальовану, трохи меншу, поклала лише декілька шматочків. Заправила бульйон двома жменями борошна, пересунула казанок на край вогню, на його місце повісила великий мідний чайник з вузьким і вигнутим, мов журавлина шия, носиком. І лише після цього сіла на шкури навпроти Романа, простягнувши йому важку срібну ложку з двоголовим орлом і вензелями на черенку.

Після цілої доби посту дотримуватися північного етикету — за їжею тримати язика за зубами — Романові не вартувало особливих зусиль. Гусятину він проковтнув з вовчим апетитом, на масній пахучій юшці зменшив темп і перевів подих лише за чорним і гірким, мов хіна, чаєм.

— Ти збираєшся тут залишитися? — запитав він.

— Так, — кивнула Пуйме. — житиму в сиртя-мя, як жив дідусь.

— Але ти ж молода, вродлива. Невже ти віриш, що таке відлюдництво комусь потрібне?

— Обов’язок сиртя — лікувати людей, молитися й охороняти Священне Вухо.

— Це я вже чув, — поморщився лікар. — Ну, гаразд. Припустимо, все це дуже важливо. Але де твої учні? У Серхасави була ти. А в тебе? Кому ти передаси свої обов’язки? Адже сиртя більше немає.

— Кров народу сиртя змішалася з кров’ю ненців. У ненців іноді народжуються зовсім маленькі білолиці діти. Їх показують видутана. З них шаман відбирає справжніх сиртя й багато років навчає. Так було й зі мною…

— Пуйме, зараз інші часи! Шаманів більше немає. Ненці лікуються в лікарів у лікарнях… Часто до тебе сюди приходять?

— Рідко, — сумно погодилася Пуйме.

— Ну ось. І навіть якщо в кого і народиться дитина-сиртя, сьогоднішні ненці не віддадуть її тобі.

— Може, й не віддадуть, — зітхнула Пуйме. — Може, я сама народжу. — Дівчина сказала це просто, як щось само собою зрозуміле. — А якщо серед моїх дітей не народиться жоден сиртя… Що ж, значить, таке бажання Нума.

Пуйме відставила кухоль із чаєм, нахилила голову, прислухаючись.

— Дідусь відпочив, — сказала вона. — Зараз почне згадувати. Йди, далі слухатимеш.

У ЦЕНТРІ ЗЕМНОГО КОЛА

Роман повернувся до ліжка хворого, узяв його за руку. І знову відчув гаряче «електричне» поштрикування в пальцях. Губи старого із зусиллям ворухнулися, й лікар нараз чи то почув, чи то побачив напівслова-напівобрази, які складалися в його мозку в яскраві виразні епізоди.

…У вбранні жерця він стояв біля підніжжя храму на високій кручі, об яку внизу ліниво терлися ласкаві сині хвилі, й милувався своєю країною — просторою, щедрою, прекрасною, мов обитель богів у надхмарних вершинах Сумеру.

Під ним правильним семикутником лежало його рідне місто Нері, споруджене на березі океану поблизу гирла повноводної Геди на славу правителям країни Ігма й на пострах її ворогам. Величезні кам’яні стіни оточували місто. На кожному розі по периметру стіни стояла могутня сторожова башта, і не було такого місця на кріпосних стінах, куди б не дістала стріла стрільця, пущена крізь баштову амбразуру.

Сім воріт вели в місто, але, щоби минути важкі ґрати, що закривали доступ у Нері, потрібно було по підйомному мосту перетнути рів, а перш ніж зійти на міст, потрібно було отримати дозвіл у начальника варти…

А охочих потрапити в місто було безліч: у гавані тіснилися гостродзьобі судна, що глибоко осіли у воду від великої кількості привезених товарів; з усіх боків по семи дорогах тягнулися в Нері нескінченні каравани возів, запряжених круторогими биками; піші й кінні поступалися дорогою рабам, що несли на паланкінах поважно сидячих вельмож. Усі вони прагнули потрапити у славний Нері, цитадель щасливих і мудрих.

Із кручі було видно й вулиці міста, прямі, мов спис, і білосніжні бані палаців, які звідси, з висоти, здавалися не більшими від яйця віщого птаха Інг, і сірі півкулі багатих вілл, потопаючих у зелені фруктових садів, і ошатні кубики з рожевої глини, обсаджені деревами, — будинки простих громадян Нері.

На майдані поблизу воріт, що виходили до порту, вирувала торгівля, сперечалися іноземні купці. Серед них були світлошкірі гіганти з племені тро, які ударом кулака могли вбити бика, підступні вузькоокі барги, відомі тим, що задля прибутку вони були ладні вирушити хоч на край світу, широкоплечі чорні воу, як ніхто інший досвідчені в ковальському ремеслі…

Здавалося, базар належав цілковито їм, чужоземцям, лише між собою ведуть вони торг. Однак, придивившись, можна було помітити, як серед горластих купців, не звертаючи на штовханину уваги, пристойно прогулюються чоловіки й жінки у блакитних плащах із зображенням священної гори Сумер — центру Земного Кола. Цих людей від галасливого багатомовного натовпу відрізняла біла, мов сніг, шкіра, волосся кольору полуденного сонця, владна постава. І зріст. Найвищий з них навряд чи був по груди найнизькорослішому купцеві. Але все-таки варто було людині в блакитному плащі — хай то був вельможа, стражник чи простолюдин — підняти руку, як гамір навколо неї вмить замовкав, сварки припинялися, й іноземці шанобливо схиляли голови: який товар удостоїть своєю увагою високоповажний і мудрий скерлінг?

«Немає народу мудрішого від нас, скерлінгів, — із гордістю подумав