Читати книгу - "Зоряний єгер"

він. — І немає серед скерлінгів мудріших, ніж ми, жерці, обранці богів…»

І тут побачені живі картинки в голові Романа заметушилися, втрачаючи чіткість…

…Він — тепер не жрець, а вчений-сиір на ім’я Нейм — із захопленням поглядав на світ з висоти пташиного польоту. Хоча немає такого птаха, який зміг би ширяти так високо над священною горою Сумер. Лише розум людини міг створити цю літаючу колісницю, на якій підняли його в повітря мудрі чужоземці.

Забувши про свій мимовільний страх перед незвичайною зовнішністю й одягом чужоземців, про острах польоту, забувши взагалі про все на світі, Нейм у захваті водив срібною голкою по покритій воском дощечці. Його упевнена рука переносила на віск обриси землі, що виднілася крізь прозорі стіни колісниці.

Внизу, навколо острова, на якому стоїть чорна, мов ніч, гора Сумер, плескалося просторе Солодке море. Воно добре відоме всім мореплавцям своєю чистісінькою прісною водою й великою кількістю риби. З Солодкого моря беруть свій початок чотири могутні річки — Геда, Яха, Балка і Нга, що розтинають Земне Коло на чотири майже рівновеликі частини, на чотири благословенні континенти. І один з них — його рідна країна Ігма, найквітучіша, найбагатша, найосвіченіша. Вона населена скерлінгами, які піднеслися над іншими народами силою духу і знання…

— Вище! — попросив сиір Нейм, і колісниця, керована чужоземцями, слухняно злетіла увись, до сонця, сяючого в безхмарному яскраво-синьому небі.

Коли гора внизу перетворилася на малу плямку і стала майже невидимою, Нейм узяв нову табличку й почав наносити на віск нову далеч, що відкрилася перед ним. Він замалював абриси чотирьох континентів, відзначив проходи в горах, засніжені вершини яких простяглися уздовж усього зовнішнього краю цього кільця, там, де береги континентів омивають солоні води Океану. Звідси, зверху, було ясно видно, що не Геда, як прийнято було вважати, найбільша з річок, а Яха: хоча вона в гирлі має лише три рукави, а не п’ять, як Геда, зате вона майже удвічі ширша. Нейм наніс на карту вузьку океанську протоку, що відокремлює його країну від Диких Земель. І здивувався тому, що навіть звідси, з піднебесся, не було видно кінця їм.

Добряче спантеличили його дими, що курилися над материком між Нга і Яха, — це була норовиста, незатишна земля, вкрита лісами й болотами, де кишіли небезпечні звірі й гади. Люди там ніколи не селилися. Кому ж знадобилися гігантські вогнища? «Пожежі, — припустив він. — Але скоро почнеться сезон дощів, і пожежі ці будуть погашені незліченними потоками води». Проте й дими він наніс на свою воскову карту з належною сиірові скрупульозністю.

Від бентежного відчуття винятковості й унікальності всього, що з ним відбувається, зненацька пересохли губи, спух і розтріскався язик. Нестерпно закортіло пити…

— Пи-ити… — почулося, мов слабкий стогін, Романові.

Він відпустив зап’ястя старого й оглядів печеру. В печері було темно, грань у гаснучому вогнищі ряхтіла, майже не даючи світла, і предмети в цій напівтемряві радше вгадувалися, ніж були видимі.

— Пуйме, де вода? — запитав Роман.

Але ніхто йому не відповів. Вирішивши не шукати воду в темряві, він хлюпнув у кухоль ледь теплого чаю і ложкою влив його у спечені губи старого. Подумав, чи не взяти його знову за руку — кортіло дізнатися, що ж було далі, але не зважився. Невідомо, чи бажає сиртя продовжити свою розповідь.

Роман зробив хворому ще ін’єкцію еуфіліну, відтак підійшов до шкури, що завішувала другий вхід, відкинув запону. В ніздрі вдарила прохолодна свіжість тундри, вимиваючи з легенів затхлий дух печери. Він ступив за поріг і опинився на просторому карнизі скелястого схилу, залитого тьмяним перламутровим світлом північної ночі.

На відміну від прискалку з водоспадом, по якому напередодні вони з Пуйме дерлися в печеру, протилежний бік гори був пологіший і, наскільки дозволяло судити освітлення, був внутрішнім схилом цирку, в центрі якого поблискувало сріблястими брижами гірське озеро. Чи, радше, озерце: віддзеркалення місяця, що жовтим округлим листом плавало посередині, закривало мало не третину його поверхні.

В озері щось плеснуло. «Риба», — подумав було Роман. Але звук повторився, ще й ще. Інтервали між сплесками були рівними. Роман напружив зір і розрізнив на воді крихітний човник, який рухався до середини озера. Підпливши до віддзеркалення місяця, човен спочатку зупинився, відтак зробив навколо нього сім кіл, а затим повернув до берега. Незабаром унизу почулися легкі кроки, й на карниз перед входом у печеру піднялася Пуйме.

— Серхасава просив пити, — сказав Роман. — Я не знайшов воду і дав йому чаю. Не знав, що тут поряд озеро й можна було принести свіжої води.

— Ми не п’ємо з озера Н’а[29]. Вода мертва. Риби немає. Лише качки-гуси сідають.

— А що ж ти там зараз робила?

— Зі Священним Вухом говорила.

— І що ж ти сказала цьому вухові?

— Сказала, дідусь помирає. Завтра сама залишуся. Запитала, чи не бажає чогось Священне Вухо.

— Ну і як? — Роман питав з нарочитою глузливістю: він намагався пройнятися іронією до того, що відбувалося навколо, — шамани-відлюдники в кінці двадцятого століття, якесь священне вухо, хехе, ліліпути-сиртя. Маячня якась, сон, мана… Та все ж він не міг упоратися зі зростаючою внутрішньою напруженістю, відчував, що готовий до того, щоби прийняти як реальність будь-яку ситуацію. Найнепередбачуванішу, найдикішу, найфантастичнішу. — Що ж відповіло тобі вухо?

— Нічого не відповіло.

— Неговірке, одначе, у вас вухо. Воно завжди таке мовчазне?

Пуйме знизала плечима:

— Зі мною не говорило, з дідусем Серхасавою не говорило. З його дідусем говорило один раз. Вухо не любить говорити, слухати любить.

— А звідки воно взялося в озері, це вухо? Духи принесли?

— Навіщо — духи? Сиртя принесли. Да-авно! Принесли,