Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

за адміністративною стійкою. Добропорядних клієнтів не було, а якщо відверто, то їх взагалі не мав Бінгасар. Бо хто зазирне на околицю Танджунау, коли в центрі набудували доста сучасних готелів. Хіба хвойда яка ввечері приведе собі бахура, але то буде після заходу сонця, коли синяві сутінки загримують зморшки на їхніх постарілих, затасканих лицях.

Минуло ще кілька довгих хвилин, поки до стійки не метнувся розпашілий Тіт.

— Давай барахло, що замовив Ероут.

Бінгасар, скоріше від заздрості за невипитим дорогим пивом, котрим щедро обдаровувало дихання Тіта, заремствував:

— А ти хто такий, щоб розносити моїм клієнтам замовлення? Може, тобі ще й сен за це дати?

— Я тепер маю кусник добрячої роботи, куме! — чванився Тіт. Навіть постукав вказівним пальцем по голові, пустодзвінна луна якої все одно не збивала з пантелику, не насторожувала. — Казанком працювати починаю, кумекаєш?

Схопив в оберемок пакунки з одежею та взуттям і побіг нагору.

У Бінгасара засмоктало під грудьми: треба було таки стояти на своїх двадцяти п’яти відсотках…

14

Десь там у незвіданих частинах мозку, куди не доходила ота францувата інфантильність, у Стефана жило два бажання. Понад усе хотілося добряче натовкти пику товстозадій падлюці, заштрик якого зробив із нього напівдебіла, бо саме через це він так повільно оговтується. Від цього свербіли руки, він їх піднімав і розсікав повітря ще слабкими, сповільненими ударами. Іноді це допомагало. Правда, не бачив і не відчував, як опустившись на бильце крісла після такого бою, з них стікали краплини поту.

… між пальцями просочувався піт, коли тягнув двері літака на себе. Якби цього не зробив, його б викинуло за борт відразу, так, ніби добре натягнута пружина втратила пружність і зійшла з орбіти. Тоді піт стікав великими краплинами, але Стефан виявився хитрішим за силу металевого опору. Йому вдалося навіть підсунути носок черевика і трохи припідняти його з другого боку дверей. Це щ. кілька секунд вивільнило праву руку і він підштовхував пасажирів швидше покидати літак. І було червонощоке розлізле з переляку обличчя, колір якого зливався з кольором рятівного жилета. Стефан плечем піддав, бо товсті сідниці від страху прикипіли до одвірка, забираючи дорогоцінні рятівні секунди…

Про Стефана Метися уже знали, що він живий, про нього піклувались і за тижнів два-три лікар Маас обіцяв відправити його додому. Однак як тільки Стефан думав про це, якийсь незнаний досі неспокій огортав його, бентежив, викручував кожен нерв, — суцільна безвихідь і приреченість.

— Пся крев! — лаявся Стефан, але відчуття незримої присутності при страті людини (саме так визначав те, що коїлося усередині), не дозволяло йому забратися звідси подалі та забути про все, як про страшний сон.

— Сте-фа-не! — крик Марти озивався щемом від нереалізованої можливості (це його друге і найголовніше бажання) допомогти українці врятуватись, і як тільки він чув його зранку чи серед ночі, не второпавши, що то нічний птах, відразу потрапляв у німу сцену людської страти. Крик розбивав повітря на холодні скалки, ранив мозок, займаючи там дедалі більше місця. Ще тиждень тому він гадки не мав, що зможе таки скласти все докупи і зрозуміти свій стан, коли чує дівоче квиління.

— Сте-фа-не!

Але здоровий організм поволі все ж таки перемагав упорскнуту неміч.

З нетерпінням чекав Майкла. Чи зможе розповісти про те велике зло, яке зробили із життям дівчини зі Львова, коли язик ще не слухається і занадто повільно рухається, а то і просто заплутується у власній слині. Ні, без газети за 7 червня йому ніяк не обійтися, бо саме там бачив фото нафтового короля, до якого вони потім потрапили, і йшов текст про куплений ним на літо острів.

Йому принесли сніданок, і хоч їсти не хотілося, бо досі один погляд на їжу викликав нудоту (раніше Стефан залюбки молов усе підряд), все ж примусив себе взяти з таці рисовий буцик. Від рідкої каші, що нагадувала раціон немовляти, і яку можна було ковтати не рухаючи язиком, категорично відмовився. Останні дні він так і робить, розробляючи м’язи язика. Надкусив невеличкий шматочок і почав ретельно пережовувати. Добряче упрів, зате перемолов майже весь пиріжок. Здається, навіть відчув смак рисового буцика.

Стефан уже сьорбав холодний чай, коли до палати увійшов Майкл. Його можна прийняти за місцевого (у вицвілій, але чистій зеленкуватій футболці і захисного кольору шортах), якби не європейський тип обличчя, сірі очі та попелясте волосся.

— А ти чудово виглядаєш! — чітко виговорив Стефан. Однак це вийшло в нього так артистично, що нагадало обом Елізу Дулітл.

— Чудова погода, чи не так? — підтримав відразу Майкл.

Хлопці розсміялися.

— Бачу, тобі сьогодні й справді краще, — Майкл обперся на бильце ліжка. — Ходімо, я тут кав’ярню знайшов, кава там пречудова, — пригощаю.

Він нарешті отримав грошовий переказ і тепер міг спокійно повертатися до Мельбурна.

— Газету дістав? — поволі, але досить чітко, наче загрубілими пальцями, що давно не торкалися клавіш рояля, видобував Стефан.

Увесь тремтів, коли розгортав «Daily».

— Сте-фа-не!..

Майкл зауважив навальні зміни на обличчі друга, але мовчки спостерігав за ним.

Ніколи не забуде, як мужньо поводився у літаку поляк, як розсудливо і миттєво діяв, не піддаючись загальній паніці. А тепер розхвилювався (чому?), обливається потом і весь час, як видається Майклові, намагається зібратися з думками і щось йому сказати. А, може, це просто результати його травм?

.. Мартусю, кохане, почитай тен бздур! Попадш, на цо чловєк витрача пеньондзи…

Це була та сама газета, на третій сторінці якої вміщено фото нафтового короля і текст про його відпочинок на одному із Зондських островів.

— Майкле, поглянь. — Стефан вказівним пальцем показав