Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

функціонер. — 3 часом буде більше комфорту. Повинні запровадити маскувальний брезент і подушки. То ви платите, чи кликати міліціонера?

— Плачу, плачу, — сказав я неохоче, спускаючись на перший поверх. — Але звідки ви знаєте, що ми тут робили?

— У нас добирають професіоналів. Мабуть, не станете заперечувати? Я звідкись вас знаю, га? Може, вас показували на телебаченні?

— Може, й показували. Не пам’ятаю, — я знайшов десятитисячну купюру.

Він узяв її з моїх рук чемно, але рішуче.

— Бо я перед тим, як пішов на пенсію, був директором на телебаченні.

Чоловік подав мені червону картку з багатозначним написом: «Міська квитанція».

— Можете тут залишатися, скільки хочете. Я пильнуватиму.

Увічливо засалютував, купюру сховав у торбі і вийшов на вулицю.

Десь у глибинах середмістя знов озвалися оркестри. Долітали також поодинокі пронизливі крики з сусідніх брам. Крики, що нагадували зимове виття вовків. Але ж вовків на землі вже не було. Залишилися тільки люди. Місто, як завжди в надвечір’я, лізло у пляшку.

— Надєждо, прокинься, — я торкнувся її рамена.

Вона не відповідала, вклякнувши у кротовинні старого попелу, затуливши голову раменами, ніби стримувала жахливий нездоланний біль.

Я почав піднімати її, страшенно важку й безвладну. Десь поруч сипався спорохнявілий тиньк. Оса настирливо дзижчала, б’ючись об моє вухо.

— Надю, — шепнув я в червоне пасемко її волосся.

Вона раптово заточилася на стіну. Якусь мить я бачив її очі, здичавілі і трохи навіть скошені. Відштовхнула мене і стала втікати отими розбитими сходами. Потім метнулася вбік, у гущавину зачарованого саду, мабуть, зачепивши при цьому шмат старої бляхи, бо з дерева раптом угору зметнулася тінь, що заслонила небо. А то просто зірвалися горобці й з оглушливим лопотінням понеслися углиб міста.

Тож знову відкрилося небо, таке ж невинне й чисте, як колись, коли справді було невинним і чистим. Нині його засмерділи ракети, потоптали беручкі філософи в пошуках істини, якої, можливо, взагалі нема. Але тепер, на одне-єдине надвечір’я небо причепурилося, намалювалося, порум’янішало й виглядало як молоде.

— Надю! — неголосно покликав я.

Понівечений метелик, може, й той самий, що літав до ЦК, тепер неквапливо здіймався над дорідним кущем осоту, виструнченим, наче гусар. Павутиння сріблилося по затемнених бурих кутках.

Вона з’явилася несподівано, як це було їй притаманно. Вийшла гойдливою ходою з-за дерева, покинутого горобцями. Йшла своєю прегарною, хоч і обважнілою, ходою, наче пливла човником по збуруненій поверхні озера.

Уже здалека вона всміхалася до мене, долонею витираючи кутики очей. Я чекав її, стоячи по появ у папоротях, обсипаних білими, таємничими щупальцями, що залишилися їм з давніх добрих часів, коли були вони ще на землі деревами.

Підійшла, обійняла мене за шию, обличчя сховала на моєму плечі.

— Я стомилася, — шепнула вона. — Сюди хтось приходив?

— Старенький, що «солись працював у цьому будинку. Побажав нам щастя і благословив.

— Так, я, власне, хотіла, аби нас хтось поблагословив. У вас теж є добрі, мудрі, старі люди.

— Бували і в нас шляхетні, розумні, достойні старі люди.

Вона крутила своєю великою кучмою волосся. Божа корівка поспішала її широким кучером, просвітленим від сонця.

— Слухай, — мовила пошепки.

— Слухаю, Надіє.

— Я піду з тобою.

— Куди, кохана?

— Туди, до Палацу культури. Зроблю те саме, що й ти, милий.

— Ні, Надєждо, я режисер свого останнього оповідання. З точки зору композиційної та настроєної краще буде, коли зостанешся і тужитимеш за мною до кінця життя.

Надєжда підвела голову, розважена моїм помислом. Дивилась на мене великими сяйними очима, з яких одне могло бути більш зелене, а друге більш фіалкове. Малими зграйками горобці поверталися на те дерево, де містився їхній парламент. Я легенько поцілував її ліве око, потім праве.

— Ти справді не хочеш?

Я заперечливо покрутив головою. Вона знову сховала обличчя на моєму плечі.

— Чекай, я мушу подумати, — шепнула.

Я пригорнув її, одразу знайшовши ті дивовижні перса, такі доброзичливі і прихильні до мене. Вони теж були стомлені, зворушливо сонливі.

— Ні. Не треба, — відштовхнула мене ліктями. — Хай так лишається. На все життя.

— Буду чекати тебе в понурому, бородатому, православному небі.

Вона міцніше притиснула обличчя до моєї куртки, обплетеної прозорим павутинням.

— Що мені робити? — спитала. — Усе змінилося за кілька годин Але я знала про це. Здогадувалася, що зустріну тебе.

— Таких, як я, багато. Я в кожному з них. Мене самого по собі немає. Ти обіймаєш манекена, одягнутого в куртку і штани з універсального магазину.

— Ти — це ти. Я знаю. Я бачила у снах Польщу зі зруйнованими палацами і тебе з рюкзаком на довгій, звивистій дорозі.

— Ми мусимо розстатися, Надіє.

— Аж до зустрічі.

— Там.

— Або ще тут. Хочеш чогось заспокійливого?

— Ні. Вже не хочу. Я спокійний, хоч і не знаю, що зроблю.

— Зробиш, як захоче Бог, у якого ти віриш.

— Однак найкраще, аби стався кінець світу. Тоді ми б разом, обійнявшись, пішли до чистилища. Разом з ворогами і друзями. З маленькою валізою святості й здоровенним вагоном гріхів.

— Так, було б добре, щоб настав кінець світу, на який люди чекають півмільйона років.

— Надєждо, в мене є ще кілька останніх незалагоджених справ.

Вона притягнула мене до себе. Я знову відчув легесенький запах сухих березових гілок. А потім легко відштовхнула на віддаль подиху.

— То йди, милий. Я молитимусь за тебе.

Перехрестила мене православним, російським хрестом, а я поцілував кінчики її пальців. Горобці зчинили свій верескливий китайський хорал. Клубища комарів збилися над кущами саду, що о цій порі був повен злота і криничної пітьми.