Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

петлю показував? — цілком спокійно спитав Федьо. — Да, цей зух любить розигриші.

— А з тебе не хотіли зробити жениха? — з упертою настійливістю допитувався Іван.

— Жениха? З мене? — Федьо зареготав кругло всім ротом. — Та на який чорт я їм, такий, здався? Я ж несерйозний!

— Але ж Людмила тебе малювала? — довбав своє Іван.

— Малювала! — згодився Федьо. — Вона всіх малює: для пам'яті, каже. А мені шо, морда від цього зменшиться?

— Через це ти того портрета й не забрав, — по-занудному сказав Іван.

— Конешно, — шморгув Федьо, бо в нього був нежить. — Це ж не моя собственність, а її і для її памняті, не моєї — для того я тільки трохи морди позичив, гі-гі! Я, Вань, як метелик: пурх сюди, пурх туди! Коли тобі не понаравилося: чухрай — і без проблем! Просили, понімаш, знайти їм квартиранта, а я на тебе давно око мав.

Між ними — пауза, ніби палиця, вбита в землю. Іван дивиться бикувато, Федьо — розсміяний, сама добродушність і лискуче лице — чудово працюють його сальники. Лице ж лискуче не від світла, а таки від сала, яке пре крізь усі його пори, хоч він, Федьо, й не тлустий. Мабуть, через таку родову особливість і навісили їм — Сало, але про це вже писалося. О, авторські повтори — бич для базграчів слів!

— А шо, — обережно питає Іван, уже не бичачись, а тільки дивлячись приспущеними очима, — і до тебе там був квартирант?

— Тобі не все рамно?

— Казав хазяїн: утік, як і ти, бо це вони женихів ловлять.

— Утечи й ти, — просто сказав Федьо. — Шо за проблеми? Вони ж тебе не в’яжуть і не тягнуть до тої петлі! Здорово тебе Аркадій обработав, — знову реготнув круглим ротом. — То хохмач! Алкоголік!

Якось напрочуд легко розбивав його питання цей легковажний Федьо Сало — Іванові не подобалося. Через це не змінив бичачої пози, тільки більше налився червоним, важким і тупим:

— А чого… Чому йому інтересно? — спитав іржаво. — Ну чому… йому треба… ну, розганять квартирантів?

І поставив на Федя їдкі очі.

— Це скоро сам узнаєш, — багатозначно сказав Федьо, ще й підморгнув таємниче. — Хочуть так, а він — наоборот. Він собі, а вони до себе. Обична сімейна ситуація. І не роби з мухи слона. Ну, я побіг!

Отака сцена. Пес під час балачки перестав вигризати воші (чи блохи) — слухає і шкіриться. Кіт зіскакує з побільшеної електроплитки і зневажливо йде геть із настовбурченим хвостом. Лунає ґонґ на завершення сцени, хоч незрозуміло, до чого тут ґонґ? Але це так розгулялася моя не завжди контрольована фантазія. Бом!

7

І попливли дні, як купчасті хмари серед небес. Дні перестали сльозити, а небо в просвітах здобуло тієї прегарної сумовитої яскравості, яка буває лише восени. Тоді крихітні павучки й випускають з ротів лискучі й легкі нитки і ті повільно пливуть. Саме ці дні розтопили каміння, так густо накидане в підозріливе нутро Івана Василевського Аркадієм Пастухом. Хлопець жив за усталеним розпорядком, відтак у домі утворилася не одна, а дві Сфери: він був у своїй, а господарі — у своїй. Щось вони там робили, тобто до Іванових вух часом добивалися якісь звуки: щось гупало, дзенькало, текло, розвіювалися кухонні запахи, інколи спалахували короткі суперечки, як далекий перегук кулеметів, — суперечки, як правило, були між Таїсією Іванівною і Аркадієм Петровичем. Людмили ж у домі наче й не було. Інколи промигувала перед очима принагідно, але не робила спроб наблизитися до нього, одне — завжди всміхалася: гарно й яскраво. І така усмішка робила диво з її обличчям — воно розквітало. Тоді броня, якою себе оточив Іван Василевський, раптово й спалахово тріскалася і він чув, що серце його здригається. Але миттю гасив спалаха, бо вслід за тим у мозкові починав поколювати гвіздок, забитий Аркадієм Петровичем про жіночу магію. В одному ж залишався безсилий: коли на Людмилиних вустах спалахував той справді чарівний усміх, Іванові гемби, незалежно від його волі, розсувалися й імітували Людмилин. Але миттю спохоплювався, і це було вчинити зовсім не важко, бо й вона при таких зустрічах миттю зникала.

Таїсія Іванівна на нього уваги не звертала тим більше, вони лише віталися, хоч одного разу він вловив від неї пильного позира, який йому не сподобався. Аркадій же Петрович цього місяця хоч і випивав, але не аж так, щоб збурити їхній мир, проте роботу («временну», за його висловом) увіч покинув. Принаймні Людмила вранці щоразу виходила з дому, а приходила ввечері, а він, хоч і покидав обійстя, але нерегулярно; щось часом на дворі робив, наприклад лагодив паркана чи збивав собачу буду, яка чомусь розсипалася, чи ганяв голубів, яких тримав. Часом до нього сходилися голуб’ятники, відтак вели галасливі голуб’ятницькі розмови, цілком, сказати б, професійні. При зустрічах з Іваном Пастух загадково всміхався, ніби вони були пов’язані особливою таємницею. Часом перекидався принагідним словом, але в довші балачки не заходив. Оце й усе, що з’єднувало їхні Сфери, а загалом вони ніби розкошували в мирі, що його принесло до обійстя павутиння бабиного літа. Іван часом приходив пізно, вночі, але не тому, що завів дівчину, а через кіна, які таки відвідував на останньому сеансі. Пес на нього вже давно не гавкав, тому Іван припинив підгодовувати його ковбасою, відтак тварина часом дивилася на нього з печальним розумінням, у якому можна було прочитати й м’якого докора.

Але, попри все, напруження, яке відчув у перші дні свого тут перебування, не зникало. Це було щось тонке, майже непримітне, тому здобутий мир нагадував усе-таки спокій передгроззя. Не раз Іван Василевський признавався собі, що чогось очікує, бо його сторожові пункти лишалися невідпружені. З одного боку, це турбувало, з другого, творило затамований інтерес, менший, як при мисливському вогнику, але чіпкий. За одного з передсонь признався собі ще в одному: йому хотілося розгадати таємниці цього дому, а що вони існували, не сумнівався. З Федьом Салом більше