Читати книгу - "Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків"

Як легкий травневий вітер, я лечу, лечу над світом, над розквітлими садами, поруч з теплими зірками!

І раптом, коли втрете я проспівав свою пісеньку, то відчув, що ноги мої відриваються від зрошеної, ще теплої після денного сонця землі, і я поволі злітаю вгору!

Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумів, яке зробив відкриття, вирішив відразу ж мчати до друзів і про все розповісти їм.

Так я й зробив. Тож невдовзі ми всі, крім Борьки, — він поїхав того вечора ночувати до бабусі, котра мешкала в іншому кінці міста, — знову стояли босоніж під нашою липою і вголос повторювали мою пісеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелії, котрий усе ще сидів неподалік у траві й, лукаво мружачи очі, спостерігав за нами…

І вірите чи ні — а таки всі полетіли! І Наталка, й Ігор, і, вже вдруге, я!

А наступного ранку, ще до уроків, ми про все розповіли Борьці. Звичайно, він страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмінно навчити його літати, бо коли вміємо ми — мусить уміти й Бориско: він же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його і сказали: хай потерпить до ночі. А вночі, рівно о дванадцятій, домовилися стрітись у його садку, в альтанці.

3

Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кінці саду. Над нею нависали гілки яблунь та вишень, від будинку її ховали буйні кущі бузку й духмяної черемхи, а по ґратчастих стінках альтанки дерся вгору дикий виноград і плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самі рік тому. Дошки нам дала Борисова мама, — вони лишилися від старого сараї, що раніше стояв за будинком; цвяхи приніс я, а інструментом нас забезпечив Ігор. Місце для альтанки вибирали ми самі — таке, щоб у ній було затишно й ніхто за нами не підглядав. Звичайно, нічого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрібна для того, щоб збиратися в ній під час дощу, — на липу ж тоді не вилізеш! — і вирішувати різні важливі справи. А в таких випадках, — і ви це добре знаєте, — краще, коли тебе ніхто з дорослих не бачить.

Рівно о дванадцятій ночі, як і домовлялися, ми непомітно повислизали з домівок і зібралися в альтанці. Навіть Борька з’явився вчасно, хоч майже завжди спізнювався. Воно й зрозуміло: йому страшенно кортіло теж навчитися літати!

— Ну, то як ви це робите? — спитав відразу ж він, тільки-но ми вмостилися на лавках.

— Розумієш, — перший почав Ігор, — треба просто-напросто зняти сандалі чи кеди — що там у тебе! Потім стати на зарошену траву і тричі проказати:

Як легкий травневий вітер, я лечу, лечу над світом, над розквітлими садами, поруч з теплими зірками!

— І все? — здивувався Борька.

— І все! — усміхнувся Ігор. — Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки і став у траві, заплющивши очі. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, — це він повторював пісеньку, — і затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так і стояв із заплющеними очима.

— Щось не так! — перебила його силкування Наталка. — Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, які слова він повторював, адже нам було відомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам’ять. Але він слово в слово повторив нашу пісеньку.

Тоді Ігор опустив долі очі, глянув ненароком на Борисові ноги — та аж підскочив.

— Шкарпетки! — вигукнув він, і ми спочатку нічого не зрозуміли. — Шкарпетки! — повторив Ігор, показуючи пальцем на Борьку.

І тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босоніж.

Борька зрозумів свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки і знову, заплющивши очі, зашепотів пісеньку.

Раптом він так стрімко злетів угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гілку старої яблуні, що нависала над альтанкою.

— Ой! — тільки й устиг він зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його підхопити, правда, не зовсім, трохи важкуватий він був…