Читати книгу - "Вийди і візьми"

сповнена спокою та сімейного затишку, коли за вікном туркотіли голуби, а сонце наповнювало кімнату світлом, виокремлювалася, мов острівець серед розбурханих вод. Вони вирушали в парк, де гуляли під крислатими парасолями старезних дерев, з яких скрапувала липковина. Заглиблювались у закапелки, куди не проникав гамір атракціонів, у глибину зарослих травою стежок, де лежала галявина, на якій сонце і тінь влаштовували мерехтливий театр. Матильда любила його, палахке кружало, чийого проміння ніколи не було забагато, заплющувала очі, дозволяючи пестити себе. Від пестощів прибувало молоко, Матильда прикладала немовля до грудей, тоді як Жак читав поруч газету, після чого вони прямували до кафетерію в центрі міста, де їй подобалася чистота застелених на столиках обрусів, свіжі букетики у вазочках, пари та сім’ї, що, як і вони, насолоджувалися принадами єдиного відведеного для відпочинку, згідно з Біблією, дня.

Життя — яким воно було легковажним! — бездумно сипало радощі, розтринькуючи все, аби згодом, не маючи більше нічого, годувати зчерствілими крихтами. Вони стояли в загсі, Жак у костюмі з закороткими штанами і рукавами та пришпиленою до лацкана трояндою, чим скидався на циркового коміка. «Вам не сюди», «Ви помилились адресою», «Хіба це пара?», «Як таких можна одружувати?», «Де свідки?», «Це Ваші свідки?», «І вазгалі: Вас на сьогодні викликано?». Матильда промовляла чужими вустами й голосами, докладаючи зусиль, щоб приховати веселість людини, яка крокує на шибеницю, де на них із Жаком буде накинено спільний зашморг.

Обручку, яку Жак заґавлено випустив, шукали всі — церемоніймейстерка, працівники, свідки, молодята, прибиральниця, яка й вигребла її разом із порохами: блискуче кружальце, виготоване зі стопу, що імітував золото. У хвилюванні Жак напнув його Матильді не на той палець. «Найважливіше, що палець Ваш». — «Авжеж», — віджартувалася Матильда, тоді як Жак умиротворено промовчав.

Весільну сукню вони взяли увинайм, старомодну, з комірцем зі штучного пуху, що непогано зберігся, і мереживними рукавичками. Тут узагалі збереглося чимало всього від часу, якого вже не було і який був подібний і не подібний до степових політь із росяною травою та сонцем, що супроводжувало Матильдину подорож. Невблаганні мітли вимітали уламки, проте минуле вигулькувало то тут, то там — зацьковано й обережно, фантасмагорно і з бешкетним підморгуванням.

Матильда переодягалася в туалеті, серед їдкого запаху хлорки, ніяк не можучи в поспіху вибратись із сукні, що мовби заповзялася перетворити її на вічну молоду. Вони квапилися повернути позичене, прокатний салон працював до другої, їм услід оглядалися — на недоладного парубка з сукнею через руку і трояндою на вилозі піджака, від якої від’єднувалися, падаючи в кружлянні на землю, пелюстки, і жінку, яку волік за собою, мов кочівник полонянку. «Силоміць милим не станеш!» — кидали їм навздогін.

«Деякі зичать на тиждень», — огрядна жінка, якій давно вже перекотило за п’ятдесят, неквапно розправляла сукню. «То й не дивно, — підхопив Жак. — Така подія стається раз у житті». «Не кажіть, — заперечила співрозмовниця. — Був у мене клієнт, який приходив по неї дванадцять разів». «Жахливо!» — проторохтіла Матильда, тягнучи Жака чимдуж до виходу. «До побачення!» — попрощалася працівниця. Жак відкрив рот, одначе Матильда не дала йому сказати. «До якого побачення — ти що собі думаєш?» — «Та я…» — виправдовувався Жак. — «Ну й дурень же ти!» — «З тобою я готовий одружуватися хоч сто разів», — не давши Жакові договорити, Матильда поставила крапку у вигляді поцілунку.

Перед тим, прочекавши у тьмавому, просякненому запахом олійної фарби коридорі, Матильда і Жак увійшли в приміщення із розставленими вздовж стін лавами і прапором із золотистими китицями, що схилився, наче втомившись від того самого видовища, на тумбу, де покоїлося гіпсове погруддя. Пишномовно спорхнувши, сипалися, мов конфеті, слова. Посередині на лакованому столі, імітації церковного вівтаря, пишався букет жоржин, великоголових і густопелюстих, вносячи в церемонію дух непідробної свіжості. «Чи бажаєте…» — «Дуже!» — «А Ви? Чи бажаєте…» — «Бажаю». — «Поєднуються шлюбними узами Матильда Христославівна (на Матильдиному по батькові церемоніймейстерка на хвилю затнулася) Кочубей та Жак Маркович Чухліб…».

Їх виштовхнули в інші двері, ніж увійшли. Масивні штори на височезних вікнах драпірували це порожнє приміщення, не пропускаючи денного світла. Тьмяні вогники вкручених у бра жарівок освітлювали стіни, з яких дивилися очі олійно-фарбових цісарів, князів і магнатів, яких не встигли зняти так, як із протилежної стіни, де їхні портрети стояли на підлозі, сором’язливо обернені до відвідувачів спинами. Частина звільнених гачків була завішана революціонерами-заколотниками, так що вони дивилися одні на одних — з одного боку, в легкому подиві, шляхтичі, з іншого інсургенти; то була гра на витримку, мовчазне змагання історій — колишньої та нинішньої. З однієї картини, на якій художники ще не повністю замалювали виконаний попередниками портрет, плакативно дивився Ульянов (Ленін), із зіркою князя в соболевих шатах, що надавало всьому вигляд жахливого афронту, наче контрреволюція взяла гору під машкарою термідора.

В цій тиші та усамітненості під застиглими перехресними поглядами тіло взялося тремом, і Матильда відчула, що зараз сподіється щойно узаконений і документально ще не оформлений гріх. Так Кочубеївна стала єдиною законною, тобто єдиною і законною Чухлібовою дружиною, тоді як увесь світ називатиме його не інакше, ніж Марковичем.

У гуртожитській світлиці, де справляли весілля, все одно було тісно. Стільці щільним частоколом оточували присунуті один до одного столи. У тиші всі спостерігали, як молодий відкорковує пляшку з етикеткою, на якій кучерявився напис «ШАМПАНСЬКЕ». Відділившись від мутно-зеленої плоті, корок шугнув угору, вдарився об стелю і впав на торт, випечений з нагоди весілля в кулінарному училищі родичкою Матильдиної подруги. Посередині торт прикрашало велике й рожеве маргаринове серце.

Влучання незвичного вигляду зброї амура збіглося з криками «Гірко!», під які губи молодят злились у поцілунку. Пили зі склянок з товстими стінками, чайних чашок і металевих кухликів — посуду, позиченого в училищі під розписку тією самою родичкою. Шумовиння осіло, рідина бовталася, ледь покриваючи дно, завдяки чому напою вистачило на всіх присутніх. «А тепер…» На цих словах їм піднесли великий настінний годинник. «Час пішов», — сказав хтось, проте його слова потонули в загальному пожвавленні.

Коли дійшла черга до торту, визнаного окрасою весільного столу, розгорілася суперечка, як його розрізати, передусім одначе кому доручити цю почесно-відповідальну місію. «Молодому, як кому?» — виконроб на будівництві, автор цієї здивованої репліки жив двома