Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

але він був безпорадний — вуха треба було вигрівати, а ми були цілий час в поході і не затримувалися на одному місці більше, як один день. Санітар зголосив мене до сотенного Дідика, але він погрозив палицею та нагнав до роя. За кілька днів мені погіршилося і я почав тратити слух, напухло лице. Санітар Пасічник пішов зі мною ще раз до сотенного і одержав від нього дозвіл послати мене на лікування в санітарний пункт у Середньому Великому. Зі мною послали ще стрільця Борака, який мав відморожені ноги і ходив на милицях. До місця лікування ми йшли через села Прибишів і Щавне, де стрінули інтендантів Човна і Обласного. Вони дали нам кілька кусників хліба та трохи бакуну і запевнили, що можемо йти далі, бо ворога нема близько. Нам треба було перейти в долішньому кінці села залізницю та міст через річку Ослава. Мій друг по недолі шкутильгав, і я мусів його підтримувати. Ми з бідою перейшли залізницю і міст, що властиво був довжезною кладкою, яка дуже гойдалась.

З Середнього Великого зв'язкові перевели нас до Суковатого. Санітари щодня доглядали нас, полоскали мені вуха і робили теплі оклади, але, як ворог наскакував, доводилося пересиджувати в лісі. Але спали ми в теплих хатах. Харчі також були можливі. Мені незабаром покращало, і ввечорі я час від часу ходив до дівчат на вечорниці. За два тижні я вернувся до сотні.

Кілька днів пізніше наш рій дістав наказ іти до "трикутника" по ліки для нашої сотні. Першого дня ми затрималися у Середньому Великому, куди тягнуло багатьох, а особливо ройового Байдака, бо там були гарні дівчата. Мені було байдуже, бо я тоді тужив за станичною Марійкою в Суковатому, з якою познайомився в часі мого "маркеранства".

Хлопці весело пожартували з дівчатами, Байдак намилувався своєю коханою, а друг Смерека навіть зустрівся зі своїм батьком, який прийшов з села Кельчава. Вночі ми пішли далі — через Зогочев'є, Жерницю Нижню і Вижню до Волковиї. А наступного дня через Горянку та Волю Горянську до Буковця та через річку Солинку і Ветлинку до Завою.

Під час нашого маршу ми чули з різних сторін сильну стрілянину — то наші сотні зводили бої з польськими військами в селах Загутин, Пловці, Прусік та інших. Сотня Біра зробила засідку на польські автомашини і здобула багато зброї і мундирів.

У Сухих Ріках нам видали ліки і медичні інструменти. Поверталися ми тим самим шляхом. До Бапигорода ми йшли днями, а далі мандрували ночами.

В селах жінки широко і барвисто розповідали про перемогу наших сотень і проклинали ворога. Дядьки були більше мовчазні. Вони покурювали люльки і видно було, що вони горді своїми синами, які відстоювали права рідної землі. В кожному селі, в кожній хаті нас приймали і вгощали.

По дорозі ми зустріли кількох кур'єрів, що йшли в "трикутник". Від них ми довідалися, що сотня Хріна і чота Граня з нашої сотні розгромили ґарнізон польського війська в селі Ясель протягом одної години і забрали в полон вісімдесят вояків разом з кулеметами, автоматами, ґранатами, крісами і великою кількістю амуніції, мундирів та взуття.

Крім того, 26 березня 1946 Хрін звів бої в селах Височани, Кожушне, Щавне і Мокре. Ворог зазнав великих втрат у людях; його ранені заповнили цілий шпиталь у Сяноку, а частину приміщено аж в Кракові.

Ми довідалися теж про потрясаючу подію в Завадці Морохівській. 28 березня поляки під проводом радянського капітана оточили село, зігнали мешканців ца площу біля школи і розстріляли одинадцятьох чоловіків. Це був другий напад на село. Перший раз поляки замордували в селі п'ятдесят п'ять осіб.

Наш рій трохи сповільнив марш, бо всюди відбувалися великі облави. І от як ми перейшли Бережницю і заквартирували в Жерниці Нижній, розвідка донесла, що йде ворог. Наші пакети з ліками, як звичайно, пішли в підземелля, а ми до лісу. Але не встигли ми ще примоститися, як зірвалася стрілянина, а понад лісом почали кружляти літаки. Бій тривав з п'ять годин. Щойно по полудні все стихло.

Це в Середньому Великому і Луковому сотні Хріна, Біра і Мирона звели великий бій. Про нього ми довідалися таке:

Коли Хрін розвідав, що ворог готується знищити села Лукове і Середнє Велике, а людей вивезти до УРСР, він рішив взяти їх під опіку УПА. Ворог, що набагато перевищував сили наших сотень, наступав рівночасно на обидва села добре озброєними частинами Шостої і Другої дивізії.

Спочатку ворогові вдалося оточити сотню Хріна і одну чоту Мирона, але наші в рукопашному бою прорвалися з оточення. Тут загинули четверо стрільців, а ранений стрілець Савка розірвав себе гранатою.

Але про вислід бою рішило те, що четверо польських полонених зрадили свою бойову кличку. Наші це дуже зручно використали. Полякам було тяжко орієнтуватися, бо наші сотні були також одягнені в польські мундири.

Наші втрати в цій битві були такі: семеро вбитих та дванадцять ранених. Із двох тисяч польських вояків згинуло тридцять один, а кілька десятків було ранених. Крім того ворог убив п'ять цивільних осіб, поранив трьох, спалив кількадесят господарств та забрав багато коней, худоби і майже все збіжжя.

Наш дальший шлях стелився через Душатин, Довжицю, Чистогорб — до Вислока Великого. Це село дуже довге і треба було йти ним добрих дві години до станичного. У нього ми застали кількох провідників ОУН з району. Вони зраділи, що ми щасливо повернулися. Ми передали їм ліки.

В селі квартирували сотні Біра, Мирона й Кармелюка, які збиралися в найближчих днях перейти словацький кордон у пропаґандивний рейд на Закарпатську Україну та Словаччину. Стрільцям роздавали летючки словацькою, чеською, мадярською, німецькою та англійською мовами. Чищено зброю, одяг, латано взуття і т.д. По чотах переводжено політзаняття. Під час цих готувань розвідка повідомила, що ворог стягнув війська до Балигорода та близьких сіл і готує облави. І справді, наступного дня вранці ми почули густу стрілянину. Заряджено гостре поготівля. Всі сотні, боївки, а також наш рій, залишили Вислок Великий і помаршували до лісу над селом Чистогорб. Терен досить поганий — покритий молодняком смеречини. Відділи зайняли становища для оборони, виставлено застави й