Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

зорців. Усі вдивлялися в ліси Хрещатої. Там час від часу злітали вгору ракети. Ворог підтягнув майже дві дивізії війська і оточив села попід Хрещатою. Пізно по полудні ми почули стріли в Команьчі, Довжиці, Чистогорбі й Вислоку Великому та побачили над Команьчою клуби диму — це ворог палив хати. Нам краялося серце, але ми не могли нічого вдіяти — ворожі сили були завеликі. Крізь корчі ми бачили, як ворожі частини просувалися дорогами пішки, на конях, фірах, автах та танкетках. Ця "дефіляда" тягнулася кілька годин. Ми думали, що поляки заквартирують у сусідніх селах, але вони пішли далі до Пулав і Риманова.

В той же час хлопці з Команьчі принесли потрясаючу вістку. Поляки в дикунський спосіб закатували о. Венгриновича і цілу його родину. Приходство спалили. Закатованих кинули у вогонь. В'язали шнурами дітей і живих жбурляли в полум'я.

Тим, що будуть читати цей спомин, важко буде повірити в це, бо і мені самому часом здається, що це був кошмарний сон. Але це була правда і був би гріх про це мовчати.

Облава на Хрещатій полякам не вдалася. Нікого не спіймали, лише легко поранили двох стрільців з куща села Миків.

Тим часом наша сотня, дві сотні Хріна і деякі більші боївки в одностроях польського війська наскочили на найбільші польські гнізда в селах Буковиське, Новотанці і Нагоряни, що брали участь майже в кожному грабунку й облаві на наші села. Це були села-фортеці обведені навколо бункрами, ровами і колючим дротом. На всіх відтинках кулеметні гнізда, міномети та гармати. Здобути їх без власних втрат було неможливо. Але наші сотні, одягнені в польські мундири, в білий день зайшли до сіл через брами і без одного пострілу роззброїли міліцію та військові залоги. По хатах зроблено ревізії. Забрано багато зброї, велику аптеку. В кожного поляка в стайні було по десять, а деколи і по двадцять штук худоби, по кілька свиней та кілька пар коней. Місцеві хлопці з Буковиського знали, що велика частина добра була пограбована у наших селах і тому всю худобу і коней наші забрали і, все інше пустивши з вогнем, зникли в лісах.

В ім'я правди треба сказати, що невелика частина поляків трималися осторонь від грабунків. Вони розуміли, що таке безправ'я викличе наші відплатні акції.

Вночі до Вислока Великого зайшов один рій з чоти Гриня, і ми з ним пішли до Прибишова, де якраз затрималась наша сотня.

Ройовий Байдак зголосив сотенному наш прихід і все відбулося згідно з традицією. Сотенний Дідик насварив на всіх і на кожного зокрема за те, що ми так довго "волочилися". Звичайно, не обійшлося і без карної муштри. Але ми не чули жалю до нашого командира, ми його любили і знали, що така вже його вдача.

В сотню прибуло багато нової зброї, а всі вояки були добре одягнені. Нам теж видали нове взуття і мундири. Ми розпитували про кожну подію, кожну сутичку і бій, що відбулися під час нашої відсутности і зокрема про знищення нашою сотнею польського гарнізону в Команьчі, чим так захоплювалися наші селяни.

В цьому наступі на Команьчу крім нашої сотні, взяла участь сотня Хріна. Вона так непомітно просковзнулася вночі до села, що ворог навіть не помітив, як будинки гарнізону опинилися під вогнем нашої зброї. Коли наші вдерлися в середину будинків, то не знайшли нікого, крім кількох убитих. Виявилося, що поляки, лишивши всю зброю і амуніцію, льокомотивом з кількома вагонами втекли до Пупкова. Тоді наші подалися за поляками. Цілий день вони обстрілювали Пупків, а ввечорі почали наступ. Ворог боронився завзято, і тому ми здобули село аж над ранок. А поляки, лишивши своїх вбитих, втекли до Словаччини. (Аж на інтервенцію польського уряду, чехи привезли їх — понад триста п'ятдесят — до Тарнобжеґу).

З Пупкова наша сотня вернулася до Команьчі, щоб знищити всі бункри і муровані будинки. Хай поляки покуштують, як то вигідно жити в землянках!

До мурованих будинків належав і манастир польських монахинь. Бунчужний Кудияр, що керував акцією висаджування будинків, не знав що робити з манастирем (наказ був знищити всі муровані будинки!). Післав гінця до курінного Рена і одержав дозвіл залишити манастир.

В наслідок цього пізніше створилися дивні стосунки. З вдячности сестри постачали нам бандажі і ліки, за які УПА їм платила. Не один із наших вояків вилікувався в мурах польського манастиря, за стіною якого квартирувало польське військо і нічого не здогадувалось.

Прийшла знову весна. Позеленіла земля, позеленіли і погустішали ліси.

Ми відсвяткували Великодні свята. В нас були запаси м'яса і муки, тож ми святкували краще, ніж попереднього року. На самі свята відійшли до Перемищини на підстаршинській вишкіл десять стрільців з нашої сотні: Калина, Семенко, Смерека, Липа, Вуж, Довгий, Зазуля, Мирон і ще двоє, імен яких не пам'ятаю.

Також під час свят, сотенний Дідик офіційно передав сотню чотовому Корпові. Дідик щораз частіше хворів; Корп і так від якогось часу вже виконував обов'язки сотенного.

Відразу по святах ми перейшли на квартири в село Середнє Велике. Ворога близько не було, і деякий час ми жили спокійно. Вечорами сходилися навіть з селянами і співали повстанських пісень.

Кружляли вістки, що ворог змобілізував кілька річників і поспішно вишколює новобранців для поборювання партизанських з'єднань. Говорилося теж про масове переселення, що його плянує ворог.

В короткому часі ці чутки почали ставати дійсністю. Почався вивіз селян з сіл, які були поза засягом наших дій. Люди утікали до сіл, що ближче нас.

У половині травня, вранці до села пригнав на коні зв'язковий з самооборони з вісткою, що ворог під'їхав панцерним поїздом до села Мокре та вбиває і виганяє людей. Ми поспішили на допомогу селянам. Минувши села Березовець і Височани, розстрільною, використовуючи яруги, гущавини і горби, які прикривали нас від ворожого ока, ми підійшли до Мокрого. З села доносився до нас страшний крик людей, плач дітей і рев худоби.

Чота Соловія зайняла становища коло нафтової шиби і ліфта, інші чоти залягли праворуч і ліворуч, здовж ріки. Саме тоді виїхала нагору ліфтом група польських вояків.