Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

Кіш вирушили в похід на південь у грудні 1919 р. з району Шелестян і Браїлова на Поділлі. З денкінцями, про договір з якими ми мало що знали, ми зустрілися в дорозі один раз біля Нової Ушиці (на який день, не більше); ми не знали, чи битися, чи миритися, й були на все приготовані, бо докладних відомостей не мали. Отаман Букшований був у Кам'янці, й ми втратили з ним зв'язок. Більше денікінців ми не бачили.

Тільки в поході висилали кінну розвідку для охорони правого крила, де понад Дністром у протилежному напрямі посувалася група генерала Бредова. Тоді в одній розвідці загинув чотар Велитович; убили збунтовані селяни в селі Кучі н/Дн., бо хотіли забрати коней.

Бойовий стан бриґади був такий слабий, що часто не вистачало людей на стежі під час походу, обози з постачанням часто застрявали в болоті або в снігу. Ті, що видужували з хвороби, не мали теплого одягу, приставали, чимало з них залягали знову. Був якийсь зв'язок з Павленком і до нього самочинно перейшло декілька старшин і стрільців (пор. Струць); на довшому постої, здається, весь час був зв'язок з зимовим походом Павленка, деякі його хворі, що відставали, залишалися в нас. Перед Йорданом ми добилися до Бершаді; там став штаб бриґади, постачання й деякі менші частини, в селах Баланівка-Ободівка. В однім став Кіш (команд. сотник Б. Гарасимів), командир полку сотник Староселець (другий полк зліквідовано); в селі Ободівці стояли артилерійські частини.

Тиф не переставав, і стрільці мерли й далі; тоді вмер пор. Нагайло й сотник Клим, поховані в Бершаді. Для охорони райну в складній ситуації ми висилали спеціяльно творені старшинські відділи на стежі й застави.

Між стрільцями, що видужували, й місцевим населенням розгорталася національно-виховна робота (театральні вистави, концерти тощо). Про події у Вінниці та в Нач. Команді доходили до нас дуже скупі й баламутні вісті Большевицькі частини до весни нашому районові безпосередньо не загрожували. Чутки були всякі: і про перехід на румунський бік, і про договір з червоною армією. Самих большевицьких частин у нашому районі ми й не бачили, тільки вже «на наказ» прийняли під весну нову ситуацію, коли приїхали на мітинґ до Бершаді Затонський, Порайко й Струхманчук. Почалося переформування. Пам'ятаю: на якомусь зібранні, інформуючи нас про ситуацію (здається, чотар Романюк), сказав, що нам треба просто наказом призначити своїх комісарів і політвиховників, щоб не накинули їх нам згори. І тоді призначено таких і в Коші, і в полку. На командувача Коша призначено нам сотника Заліпського, бо Гарасимів мав конфлікт з деякими старшинами коша (пор. Безпалко й ін.).

На весні в березні кіш спрямовано до Києва, полк на фронт у район Чуднова.

Коротко згадаю про такі події в бриґаді ЧУСС-ів на фронті:

Стрільці вперто носили на шапках тризуби на червоній підкладці (з сукна). Такої моральної дисципліни й відданого ставлення стрільців до старшин, мабуть, не було ніколи в українській армії за ввесь час. Можна навіть сказати, що моральна й патріотично-національна поведінка стрільців підтримувала й рятувала з пригнічення багатьох старшин.

По дорозі на фронт і на фронті большевики ввесь час надсилали своїх аґітаторів, які перевіряли настрої й намагалися — зовсім безуспішно — створювати суперечності між старшинами й стрільцями (справа джурів, старшинських харчівень), але супроти досить небезпечного й зовсім поприховуваного ставлення стрільців до них, на фронті вони вже не показувалися. З сусідніми большевицькими частинами контакту було мало (часом тільки передавали літературу й казали, що й Христос, мовляв, був комуністом). Чимало було з ними клопоту, бо часто трудно було найти їх на наших крилах, і нам симим доводилося забезпечувати себе кінними стежами. В наслідок такого сусідства на самий Великдень поляки глибоко вклинилися в наш фронт, що його наші частини з власними втратами і ще більшими втратами з боку поляків залатали. Тоді ми хоронили поляглих стрільців з церковними й національними корогвами по-християнському; потім насипали могилу разом з волинськими селянами. Перед Великоднем уся бриґада говіла. Полкові духовники ввесь час були з нами; ми, жартуючи, звали їх учителями моральности.

Мушу ще згадати, що були намагання встановити контакт з обома іншими нашими бриґадами. Всі нитки сходилися в руках пок. отамана Ю. Шепаровича. Я був приявний на двох таємних сходинах кількох старшин, на яких Ю. Шепарович (він був командиром артилерійського полку бриґади УСС-ів) розповів нам про труднощі щодо втримування зв'язку з іншими бриґадами та про те, що деякі окремі частини УГА виступили проти большевиків, а це недобре. Треба було виждати до спільної акції. Розповів він також про налагодження контакту кур'єрами. Треба в цьому напрямі стримувати «гарячі голови» до слушного часу. Він доручив нам поінформувати найнадійніших і з нами заприязнених товаришів-командирів віддлів. Мені доручено тримати зв'язок з хор. Л. Смулкою, що був заступником комісара 3 полку. Комісаром був Ревуцький, що довіряв йому багато таємниць, одержуваних від партії, і з нами він був у приязних взаєминах.

Коли поляки десь після Великодня розгорнули наступ, наша бриґада кілька днів стримувала їх, потім почала відступати з боями (бої в с. Бабушках, Бубищі, Чехах тощо. В Бабушках м. і. загинув пор. Німилович, з 3. полку).

Найгірше було те, що большевики відступали без боїв і оголили зовсім наші крила. Під час відступу ми кілька разів зустрічали дрібні загони кінноти Таращанського полку, які уникали нас. Чутки були про відступ на Козятин, а потім на Черкаси, бо на Київ було вже не можна; залізничий шлях у нашому запіллі Вінниця-Козятин був уже відтятий. Спершу стали появлятися в нашому запіллі кінні польські стежі, і треба було при відступі взяти в середину артилерію й обози (з артилерії пам'ятаю важку батерію сотника Медведя, сотника Зубрицького, пор. Олексія й пор. Полянського). Прямуючи з околиці П'ятки на Білопіль, ми вночі зустріли лави польської піхоти, що почали нас оточувати. В бої під Махнівкою (24. 4.) нашій головній частині (прибл. 2.000 багнетів і частина артилерії та обози) вдалося пробитися; в пробої нас урятувала кіннота УСС-ів (команд. пор. Шухевич), що була десь заблукалася і дуже на часі вдарила на польське оточення, що вже було майже замкнуло нас. Вона й помогла нам прорубати дорогу. Курінь поручника Ґоєва, а в ньому найбільша сотня пор. Шеремети, втративши зв'язок з головною групою,