Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

кохає! Кохає по-справжньому, щиро, навіки».

Дивно складається людська доля! Довелося побачити світу, зустрічати красивих дівчат, які закохувалися в нього, зітхали, бомбардували ніжними листами, а він лишався холодним і байдужим. А тут, на чужині, стала на шляху тендітна смаглява Паріма, назвала коханим, заполонила серце й розум і зробилась найдорожчою в світі.

Отак приходить кохання, — невідомими, нез'ясовними шляхами…

Худорляві, жилаві малайці прослизали вільно, а йому, широкоплечому велетневі, було скрутно: кілька разів довелося сьорбнути води. Муляв шию автомат. Чіплявся за стіни й гальмував просування мішок з патронами та гранатами. Шлях здавався надзвичайно довгим, просто нескінченним. Але, як на диво, все неприємне забулося одразу.

Чиїсь міцні руки допомогли йому стати на ноги. Блиснув вогник ліхтарика, освітивши прямовисну вузьку драбинку. Чоловік у замащеному комбінезоні мовчки показав рукою, куди рухатись далі.

І на дні резервуара, і на горішній площадці насосної станції було повно бійців. Проміння ліхтаря, падаючи знадвору через вікно, не могло освітити це темне приміщення, але на мокрому одязі й на зброї партизанів вигравали незліченні блискітки. Стояла тиша, в якій навіть дзенькіт крапель води, що падали в резервуар, здавався голосним.

На горішній площадці порядкував літній китаєць. Це, певно, й був майстер Чжоу, спільник Чена.

— Чжоу? — пошепки спитав Лимар. — Де товариш Щеглов?

— Там, — Чжоу заклопотано махнув рукою в бік великого, тьмяно освітленого будинку. — Трапилося нещастя, інженер Чеклоу в небезпеці.

— Тоді час починати! — захвилювався Лимар.

— Ні, ні, не можна!

Лимар замовк і припав очима до вікна.

Ось і довелося потрапити на територію загадкового, страшного Грінхауза. Десь тут уже багато днів живе й бореться Петро Сергійович Щеглов. Його життя увесь час було в небезпеці, а зараз, певно, висить на волосинці… Він сподівається на порятунок з боку партизанів, він вірить у перемогу, йому, мабуть, і на думку не спадає, що разом з малайськими партизанами через кілька хвилин піде в бій і Мишко Лимар, радист потопленої піратами «Ігарки».

По сходах будинку, на який вказав Чжоу, швидко пробігла якась людина.

— Чжоу! — зашепотів Лимар. — Дивіться!

Але зайвим було навіть вказувати. Там пролунала автоматна черга. Їй відповіли безладною стріляниною звідкись з-за насосної.

— Чжоу, світло! — крикнув командир групи. Одразу ж гримнув вибух. На Грінхауз впала темрява.

— Вперед!

З грюкотом розчинилися двері. Нестримною навалою висипали бійці, бігли за своїми командирами. Хтось ухопив Михайла за руку:

— За мною!

Чжоу, Лимар та ще кілька чоловік помчали до лабораторного корпусу.

Ззаду точився бій. А тут було зовсім тихо.

На сходах корпусу чорніло дві фігури. Лимар шпурнув туди гранату, а коли вона розірвалася, кинувся вперед.

— Стійте! — вигукнув Чжоу. — Небезпечно!

Він намацав на простінку кнопку, натиснув на неї, вимикаючи захисну електросітку, і, обережно обмацуючи перед собою повітря дулом автомата, рушив східцями вгору.

Та ось попереду почувся стогін. Чжоу пришвидшив ходу, блиснув ліхтариком і зойкнув:

— Чен!.. Чена поранено!

Старий китаєць підвів голову, прошепотів:

— Праворуч… перші двері… товариш Чеклоу…

Широченними стрибками, вже незважаючи на небезпеку, Лимар помчав туди, смикнув за ручку дверей, але ті навіть не здригнулися. Він почав гатити в них підборами — і теж марно.

— Гранату!

Лимар вихопив з рук бійця гранату, прилаштував її разом із своєю до одвірка. Лишилося тільки висмикнути запобіжну чеку, але ззаду почувся голос Чжоу:

— Зачекайте!.. Чен, любий, де ключ?.. Ключ, ключ! Старий китаєць помирав. Він не міг уже сказати й слова, але ціною надзвичайного, останнього в житті зусилля випростав затиснуті в кулак пальці правої руки, і на мармурові східці брязнула в'язка ключів.

— Товаришу, сюди!

Нарешті одчинено стальні двері. Промінь ліхтарика вихопив з темряви велику чудернацьку споруду під прозорим ковпаком. А біля цієї споруди, міцно прип'яті до опор, вирисувалися інженер Щеглов і ще якийсь, незнайомий Лимареві, лисий кремезний чоловік.

— Швидше! — вигукнув Щеглов. — Швидше!.. Негайно дати сигнал відступу! Через кілька хвилин цей маєток зникне з лиця землі!

* * *

Три червоні ракети вирвалися з-за насосної станції, крутими дугами врізалися в беззоряне похмуре небо, кинули на будинки, на стіни, на дерева тривожні багряні відблиски. Три червоні ракети, а потім ще три, — наказ негайного відходу на початкові позиції.

Що трапилося? Адже захоплено майже весь Грінхауз, — ворог одстрілюється тільки з однієї башти. Але наказ є наказ.

І ось через головні ворота захопленої і добровільно відданої фортеці швидко- проходять мовчазні, пригнічені бійці. Ідуть, тамуючи сором і образу, несуть кількох убитих і тяжкопоранених.

А попереду всіх з мертвим Ченом на руках іде старий майстер Чжоу. Ніхто не побачить у темряві, як по щоках у Чжоу котяться скупі суворі сльози. А коли й побачать — нехай. Право на ці сльози дала більш як тридцятилітня дружба, спільні поневіряння, спільна боротьба.

Прощай, старий Чен!.. Прощай, друже!.. Ти не дожив до остаточного звільнення країни, яка стала тобі другою батьківщиною, але в майбутній перемозі є й твоя крихітна часточка, і про тебе співатимуть пантуни малайські матері, а в людській пам'яті ти назавжди лишишся не старим і немічним, а молодим, сильним, красивим Ченом-переможцем.

Несе мертвого Чена його друг, старий майстер Чжоу…

А в тій же колоні, за кілька кроків звідти, виривається з рук Щеглова американський інженер Джек Петерсон:

— Пустіть!.. Ви не маєте права!.. Я не можу лишити Гаррі на загибель!.. У спальні Харвуда лишилися всі рисунки інтегратора! Пустіть! — кричить він майже істерично. — Я ще встигну!

Його слова тонуть у потужному гуркоті. Ззаду, там, де в темряві залишився Грінхауз, розкололося небо, роз верзлася земля. Сліпучий спалах підскочив аж до хмар, сіпнувся назад і вирвався знову, — вже червоночорний