Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

письмі, а в голові, - відказала Варвара і чомусь хмикнула.

– Звідки знаєш?

– Це всі в родині знають. Його ще татусь назвав – це наш кон… якось так назвав.

– Конфідент, – підказав я, і Варвара радісно замахала головою.

– Отож хочеш – не хочеш, – сказала, – а мусиш з ним помиритися.

– Але ж він хотів купити в мене наших покійників! – з обуренням вигукнув я.

– Хотіти багато можна. Ти ж не продав! – спокійно й твердо сказала Варвара, і я визначив, що тут у неї вже говорила жіноча логіка.

Зрештою, й сам подумував із братом помиритися, адже розумів спонуки його дивної поведінки, а зрозуміти – це і є вибачити. Розпитав докладно у Варвари, що знає про Андрія Петровича – вона й розповіла, цього однак було мало, щоб відтворити образа того своєрідного чоловіка. Отже до Івана мав їхати, хоча цього й не хотілося. Зрештою, вполюю двох зайців: і з братом примирюся (признаюся, мене вельми вразила передсмертна казань дідова, особливо те місце з Євангелія, де Ісус навчає прощати братові до семидесяти раз по семи, тобто в перекладі на простішу мову 490 разів) і, може, довідаюся більше про дядька Андрія – за словами Варвари в нього була дивоглядна історія подвійного одруження. Я подумав, що така історія була й у діда, отже, син певною мірою повторив ситуацію батькову, залишалося вияснити як саме.

І ось їду знову через ліс по тій-таки дорозі, де минулого разу в мене виникло особливе піднесення; ліс був так само прегарний, колеса стукотіли по корінні, що виступали із землі, а повітря густе й пряне, бо зілля й листя надихалися сонцем. На небі цього разу порозкидалися рідкі, білі, майже розсталі хмарини, які світилися матовим сріблом. Але я цього разу не дуже переймався красотами, бо готувався до розмови із братом і укладав у голові ті факти із життя Андрія Петровича, які вже були пізнані.

Отже, в Київській академії він ледве осилив риторику, чи, може, і її дорешти не осилив, і навчання покинув, заявивши батькові, що це не для його голови.

– А що ж для твоєї голови? – спитав дід.

– Господарство, – коротко сказав Андрій Петрович.

– Коли так, то треба оженитися, – мовив дід.

І тут на кін виступила бабця й рішуче заявила, що оскільки Андрій її милованець, справу його одруження вона, бабця, давно продумала, перебравши в умі всіх довколишніх дівчат, і провела щодо того достатні звіди, а після всіх зваг та противаг вирішила, що її красунчику підійде тільки одна, і ця одна ніхто інший як сотниківна Настуся, дочка сотника Василя Лазаревича, бо гарніші на лице дівчата в їхніх краях, може, і є, але гарний із гарним пари складати ніколи не повинні, бо перегризуть одне одному горлянки, а треба добиратися душа до душі, щоб одне лагіднило інше, отож такою душею може бути і є Настуся Лазаревичівна, а окрім неї ніхто.

– А можу на неї хоч подивитися? – трохи кисло спитав Андрій, бо те, що Настуся не вельми гарна, його трохи стурбувало.

– Не можна, а повинен, – сказала Олена Григорівна. – Можеш поїхати з батьком чи зі мною, а можеш і сам, бо з Лазаревичами все переговорено й полагоджено.

– Аж так? – зчудувався Андрій. – Коли це ви встигли? Адже не знали, що я вчитися більше не побажаю?

Тоді дід із бабцею перезирнулися й розсміялися, а бабця прорекла:

– Занадто ти гарний, синоню, щоб наука лізла тобі у голівку. В таких як ти дівки в голові, а не наука. А щоб якась шуйця не закрутила тобі голови, я тут, покладаючи рук не сиділа, а все гарнесенько розмислила: станеш добрим господарем, коли під боком добру господиню матимеш. Бо ти, синку, норовом крутий.

– А я тим часом вистараю тобі звання бунчукового товариша, – сказав дід. – І служби не знатимеш, і повагу здобудеш. Чи, може, хотів би скуштувати служби?

– Ні, - гордо скинув головою Андрій. – На службі я здохну! Мені треба волі діяти, як сам собі захочу!

Він і справді був гарний. Довгообразе, шляхетне обличчя, з чудово закресленим орлиним носом, такі ж орлині очі з принадним розрізом, в яких світилася сваволя й міцна упевненість, шовковий вус над яскравими вустами, чуб пишний і кучерявий, поки що по-спудейському підстрижений.

– Чи ж така вона негарна, ота Настуня? – спитав обережно.

– Тобі з негарною не можна одружуватися, як і з гарною, – мудро прорекла бабця. – З гарною загризешся, а негарна цілий вік мститиметься тобі за красу твою. Треба тобі такої як Настуня, а вона саме враз.

Зазначу, що цю науку: не шукати гарної жінки – добре засвоїв, як я вже казав, передусім, мій батько, того ж навчав і нас.

Андрій мовчки перевів погляда на батька.

– Слухай матір, слухай! – підморгнув той. – У таких речах вона має розум.

– А в інших речах не маю розуму? – верескнула бабця – була надто швидка до запалу.

– Це вже як-коли, – дипломатично сказав дід, і вони із сином розсміялися.

– Дуже хвалишся своїм розумом, – озвалася мирніше бабця. – А коли що – без бабського, як без штанів.

Бабця за словом до кишені не лазила, а кишеня в неї була у запасці, велика й глибока, але що там ховалося, ніхто не відав, хіба знали, що були там усі ключі, що відмикали всі явні й потаємні двері в домі, - бабця ж ніколи ключів на виду не носила і в цьому не була схожа на нашу матінку.

– Зі мною поїдеш, з батьком чи сам? – спитала бабця все ще сердито.

– Коли б поїхав з батьком, він дбав би про свого інтереса, – розважно відказав Андрій. – Коли б поїхав із вами, мамо, то ви вже домовились і коли б дівчина мені не сподобалася б, було б вам не з руки. Отож маю їхати сам: якщо дівчини не вподобаю, то й тікати самому сподобніше.

– Це як я свого часу втік, – хмикнув дід.

– Він і досі жаліє, що не одружився з тією шудрею, – сердито сказала мати.

– Але ж я від неї втік? – прискалив око дід.

– І маєш щастя, що втік, – сказала мати, ніби печатку до документу приплеснула. – Оно поглянь, які в тебе славні діти!

Отож він, дядько мій Андрій Петрович, скинув спудейську халамиду, вдяг розшитого сріблом каптана, накинув легку й лискучу опанчу, одяг шапку із розрубом над лобом, оторочену коштовним хутром, – було це під осінь, озув нові сап’янові чобітки, прикрасив бока шаблею, а коня добрими рондами – і в матері на те чудове перевтілення аж сльоза