Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

— це, напевне, найкраще, що є у цьому романі Дюма, тому їм треба віддати належне.

(2) Знаючи персонажів, ми, майже точно, пам’ятатимемо сюжет. Його можна зафіксувати в загальних рисах: зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Але маємо звернути увагу, що у серйозних романах, як правило, кілька сюжетних ліній — тоді кожну варто розписати окремо. Тому продуктивніше фіксувати розділ за розділом. У такий спосіб ми будемо бачити, як автор розповідає історію від епізоду до епізоду. Чи не було б і нам корисно, розповідаючи власну, уявляти її спершу як серію епізодів, у яких чергується розгортання кількох сюжетних ліній? Для початку непогано запланувати так хоча б одну.

Давайте візьмемо для прикладу роман Маріо Варґаса Льйоси «Витівки кепського дівчиська» (англійський переклад має виразнішу назву — «The Bad Girl»). Це не найкращий роман Льйо-си, проте він цікавий з огляду на автобіографічність, а також — вельми чітку структуру, що зараз нам і потрібно. У романі 7 розділів, кожен з яких містить елементи двох магістральних сюжетних ліній, які тягнуться через увесь текст. Проте також у кожному (крім першого) маємо ще й додаткові історії, що трапилися з іншими персонажами, які надалі не з’являтимуться. Тобто разом у нас вісім історій, що й робить роман таким цікавим для читання і, відповідно, корисним для аналізу.

Перша з головних сюжетних ліній переповідає біографію головного персонажа, читаємо — автора, від імені якого й ведеться мова. Хлопець зі столиці Перу Ліми емігрує в Париж, стає перекладачем, потрапляє у Лондон та Токіо, а наприкінці роману — в Мадрид. У кожному розділі він приблизно на 10 років старший, ніж у попередньому, а весь текст охоплює його життя від 15 і десь до 65 років, бо ближче до фіналу ці часові проміжки коротшають. Тобто назагал перед нами типовий Bildungsroman — історія дорослішання та кар’єри. Повністю сприймати написане як мемуари не варто, бо Льйоса зміксу-вав тут свою біографію з фактами життя свого друга Хуліо Кортасара (як знаємо, вони познайомилися в Парижі). Це робить розповідь ще цікавішою. Але кульмінації тут, фактично, немає: персонаж поступово рухається від одного життєвого успіху до наступного.

Друга сюжетна лінія пов’язана з кепським дівчиськом — дівчинкою, дівчиною, потім зрілою жінкою, яка час від часу (у кожному розділі, крім шостого) з’являється у житті головного персонажа, а потім знову зникає. Це любовна лінія, і кульмінацій у ній дві або три, коли стосунки між персонажами виходять на новий рівень або, навпаки, зазнають краху.

Нарешті — додаткові історії. Паризький другий розділ, попри головні сюжетні лінії, розповідає про молодих перуанських активістів, що захоплюються лівими ідеями (правильно, це ж 60-ті) й готуються їхати на революційну Кубу, а потім — робити революцію в себе на батьківщині. Їхня пригода має свою кульмінацію і фінал; головний персонаж при цьому залишається хіба спостерігачем. У третьому розділі — Лондон та роз-повідь про художника (знову емігранта, знову перуанського), який зробив кар’єру, малюючи портрети кімнатних собачок та породистих коней. У четвертому — Токіо з обов’язковими якудза та любовною історією французького бухгалтера і прекрасної японки. Розуміємо: це дуже еротичний роман і вельми дотепний теж. П’ятий розділ, де дія знов у Парижі, паралельно розповідає історію німого хлопчика та його сім’ї. У шостому, де ми знову в Перу, — історія фантастичного старого, який має дар інтуїтивно вгадувати, де найкраще побудувати хвилелом, що зможе витримати океанічний прибій. І наприкінці, у сьомому розділі оповідач паралельно переживає ще одну любовну пригоду. Які різні історії, як цікаво та компактно вони розказані! Можна просто почитати, а можна й повчитися.

Таке читання-для-навчання називають creative reading. Відповідні майстер-класи не настільки поширені, як курси художньої творчості (creative writing), що в багатьох університетах світу є окремою спеціальністю, проте творче читання також трапляється тепер все частіше. Якщо у фокусі одразу письмо, то концентруються переважно на практичних речах, як-от композиції, розробці сюжету і подібному. Лекції, як правило, читають письменники з іменем, що діляться власним досвідом письма. Скажімо, в мережі можна знайти окремі лекції Курта Воннеґута та Тома Вулфа. Творче читання, як зрозуміло зі сказаного вище, полягає в аналізі відомих творів окремої тематики чи жанру, в яких слухачі хотіли б працювати далі. Зрозуміло, що охочим писати детективи варто не лише прочитати, але й глибше проаналізувати тексти По, Конан Дойла, Агати Крісті (класичний детектив), а також спробувати з’ясувати причини успіху ближчих до нас авторів жанру, як-от Ларссона чи Несбьо. Утім, creative reading часто входить до курсів creative writing.

Активне і аналітичне читання вимагають значно більше часу. Адже, коли підкреслюємо чи щось позначаємо, то повертаємось до щойно прочитаного й, виходить, перечитуємо вдруге. Конспект або навіть складання найпростішої сюжетної схеми уповільнять нас ще радикальніше. Зате значно зросте відсоток запам’ятованого. Зрозуміло, що тут потрібна селекція: всі ні, але один роман Золя чи Фолкнера я б обов’язково пройшов з олівцем. А якщо ми маємо амбіцію писати, то два-три десятки давніх та нових бестселерів не завадить розібрати на зап-частинки структур. Проаналізувати їхню архітектуру, так би мовити. Ми вже з’ясували, за скільки розділів Бредбері розповідає історію Гая Монтеґа у «451 ̊ за Фаренгейтом»? З іншого боку, варто нам постановити собі не відволікатись — закрити блокнот чи файл зі схемами і відкласти олівець, як темп читання рвоне нестримно. І тоді ми ще самі собі здивуємося, скільки, як виявляється, насправді можемо прочитати.

ексод: ІНТЕР’ЄР БІБЛІОТЕКИ

Фізичні книжки, до яких ми звикли, обов’язково прямують до своєї останньої сторінки. Власне, для нас вона позначає межу, за якою завдання завершене — маємо результат, адже книжку прочитано. Але ми добре знаємо, що часто по тому прагнемо продовження: хапаємо наступний твір того ж автора або обираємо екскурсію місцями подій певного роману, або навіть щось пишемо під впливом прочитаного. Якщо наслідком цієї моєї книжки має бути хоча б незначне упорядковування нашого читання, то такі логістичні зміни повинні торкнутися й фізичного простору довкола нас. Словом, на виході варто подбати про свою бібліотеку.

Бібліотека — це місце спокою та дотику до традиції. Місце, де ми пучками пальців відчуваємо присутність у нашому житті людей з різних епох та географій; сюди ми приходимо поговорити з ними. Торкніться корінців улюблених книжок — вони заспокоюють.

Уявімо, що в нас всього одна полиця — куток мансарди або просте підвіконня. Діти та підлітки, як правило, з цього й починають. Подбайте, щоб там були найкращі книжки, ті, до яких повертаєтеся й перечитуєте — книжки сили. А права її