Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

лопотінням проти вітру наметів із ядерним сяйвом ламп, ті просвічують сітчасті стіни, мов душі, і перетворюють брезент на тонку марлю. Проте було й одне чорношкіре обличчя, контртенор, капрал з Ямайки, перенесений зі свого теплого острова аж сюди — від співів свого дитинства у ромово-димних салунах Гай-Голборн-стрит, де моряки кидають велетенські червоні петарди, чверть шашки динаміту, чоловіче, в розчинені двері, й перебігають, давлячись реготом, через дорогу або ж вигулюють дівчат у коротеньких спідничках, місцевих, китаянок і француженок… розтоптані лимонні шкірки у вуличних канавах напахчували ранні години в місцях, де він, бувало, співав: «Ви не бачили моєї Лоли з фігуркою, як пляшка кока-коли?», а моряки бігали туди-сюди у брунатних тінях провулків, майоріли нашийними хустками і кльошем, а дівчиська перешіптувалися та сміялися… щоранку він перелічував мало не пів кишені дріб’язку з усього світу. Із пальмового Кінгстона вибагливі потреби Англо-американської імперії (1939–1945) привели його до цієї холодної церкви польових мишей, до майже чутного шереху північного моря, на яке під час переходу він ледь кинув оком, до цього вечірнього богослужіння, а нинішня програма, простий розспів англійською, час від часу переходить до поліфонії: Томас Талліс, Генрі Персел[172], навіть німецький макаронічний вірш XV століття, який приписують Гайнріху Сузо[173]:

In dulci ubilo

Nun singet und seid froh!

Unsers Herzens Wonne

Leit in praesipio,

Leuchtet vor die Sonne

Matris in gremio.

Alpha et es O[174].

Високий голос чорношкірого підноситься над іншими, не він тут головний, але чисте звучання на повну силу, баритон, відшліфований роками репетицій… від такого темнолиці дівки просто пливуть серед усіх цих знервованих протестантів, униз прадавніми стежками, прокладеними музикою, обидві Аніти, Велика й Мала, Шпилька Мей, Плонжетка, якій подобається, коли між цицьками, і якщо так, то піде з тобою задарма, — не кажучи вже про латину, про німецьку? в англійській церкві? Це не так єресь, як плата за імперськість, неминуча, як присутність чорного, від актів дрібного сюрреалізму — які, взяті разом, є актом самогубства, але у своїй патології, у версії реальності без сновидінь, Імперія здійснює їх щодня тисячами, нітрохи не усвідомлюючи, що коїть… Тому чистий контртенор злітав і ширяв, примудряючись поплавком виштовхнути на поверхню серце Джесіки й навіть Роджера, здогадалася вона і ризикнула поглянути йому в обличчя скоса й знизу крізь русяве марево свого волосся на речитативах і стиханні. Він не виглядав нігілістом, і навіть схожим не був. Він…

Ні, Джесіка ніколи не бачила у нього такого обличчя. У світлі лампад із незгасними і дуже жовтими пломінчиками — на пузатому склі найближчої два довгі відбитки пальців служки, тоненьким пилком — «V — перемога», Роджерова шкіра по-дитячому рожева, очі палають яскравіше, і не лишень через лампадне світло, хіба не так? може, це їй хочеться, щоб так було? Церква холодна, як ніч надворі. Пахне мокрою вовною, гірким пивом у подиху вояків, димом свічок і стопленим воском, здушеним пердінням, засобом для зміцнення волосся, власне згорілою оливою, що по-материнському охоплює всі інші аромати, робить їх більш приземленими, ближчими до глибоких шарів, інших часів, і послухай… ану послухай: це вечірня Війни, час воєнної відправи, і ніч реальна. Чорні шинелі збиваються докупи, у порожніх каптурах щільні, суто церковні тіні. Десь на узбережжі допізна працюють «Пташки» у холодних і порожніх машинах, їхні блакитні смолоскипи — новонароджені зірки у припливі вечора. У небесах, наче величезне листя, тріпоче сталева обшивка, натягнуті троси розкидають скалки звуків. Пригаснувши, вичікуючи, полум’я смолоскипів пом’якшилося й абрикосовою барвою заливає скло циферблатів. Коли у Протоці вирує шторм, дзеленчать і потріскують прикрашені бурульками майстерні водопровідників, ось тисячі старих використаних тюбиків від зубної пасти, часом навалених аж під стелю, тисячі похмурих людино-ранків, уже стерпних, перетворених на м’ятні випари і безрадісну пісеньку, що залишила білі плями на амальгамі дзеркал від Гарроу до Ґрейвзенда; тисячі дітей, що товкли піну в м’яких ступках ротів, з легкістю губили в тисячі разів більше слів у крейдяних бульках — скарги на те, що треба лягати, боязкі освідчення в коханні, новини про тлусті або ледь не прозорі, пухнасті й лагідні створіння із села під стьобаним покривалом, — незліченні мильно-лакричні миті, виплюнуті й змиті до каналізації, у сірий отвір, що помалу вкривається піною, ранкові роти заповнюються денним тютюном і риб’ячим хутром, пересихають від страху, брудняться неробством, захлинаються від думки про неймовірні наїдки, а замість них вдовольняються тижневим лівером у пирогах, «Господарським молоком», поламаними галетами за половину ненормованих талонів, і хіба ментол не дивовижний винахід, якщо вранці знімає всю цю гидоту, яка, змита донизу, стає запорошеними величезними бульбашками і візерунками, розходиться і застоюється біля просяклих нафтою берегів, і чудернацькі нариси зливів їх підгодовують, поширюючи до самого моря мірою того, як старі тюбики один за одним спустошуються й повертаються назад до Війни, купами невиразно ароматного металу, фантомами перцевої м’яти в зимових сараях, і кожен тюбик зморщений або вичавлений нестямними руками Лондона, записаний поверх інтерферограми, рука до руки, вони вже очікують — ось істинне повернення, — коли їх переплавлять на припій, на пластини, домішають у лиття, у підшипники, в сальники, у приховані гальмівні накладки, яких діти того, іншого, домашнього життя ніколи так і не побачать. Але спадкоємність, плоть від споріднених металів, додому до безрадісного моря, вистояла. Не смерть роз’єднує ці життя, а папір: особливості паперу, поведінка паперу. Війна й Імперія зводять бар’єри між нашими життями. Війна мусить отак розділяти, а по тому ще й підрозділяти, хоча її пропаганда завжди буде наголошувати на єдності, альянсі, спільній праці. Схоже, війна не прагне народної свідомості, навіть такої, яку вибудували німці, ein Volk ein Fuhrer[175], їй подавай машину з багатьох частин, не єдність, а комплекс складників… Та й хто тут насмілиться припускати, чого хоче Війна, настільки вона величезна й байдужа… настільки відсутня. Можлива лишень груба, випадкова подоба життя. У «Білій візитації» є, знаєте, один давній шизик, який вважає, нібито він і є Другою світовою. Не передплачує газет, відмовляється слухати радіо, але того дня, коли почалася висадка в Нормандії, температура в нього чомусь підскочила до 40° C. А тепер, коли кліщі зі сходу й заходу повільно продовжують симетрично стискатися, він просторікує про те, як темрява загарбує його розум, про виснаження власного «я»… Щоправда, наступ Рундштедта його дещо збадьорив, повернув до життя…

— Чудовий різдвяний подарунок, — зізнався він ординатору своєї палати, — це пора народження, нових починань. — Хай би куди падали ракети —