Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

ті, що їх чути, — він усміхається, кидається міряти кроками палату, із куточків веселих очей от-от потечуть сльози, у нього дуже високий тонус, який не може не збурювати сусідів по палаті. Дні його полічені, він має померти на День перемоги в Європі. Якщо він і не сама Війна, то її сурогатна дитина, якийсь час живе на широку ногу, але урочистий день все одно настане, і тоді начувайся. Істинний король по-справжньому не вмирає, затямте. Скільки завгодно юнаків можуть обрати для смерті замість нього, а справжній король, старий чортів лис, прошкуватиме далі. Чи явиться він під Зорею, непомітно ставши на коліна поряд з іншими королями, коли настане пора зимового сонцестояння? Чи принесе до ясел дари вольфраму, бездимного пороху, високооктанового бензину? І тоді чи погляне дитя зі своєї золотої соломи, чи гляне у вічі старому королю, що довго гнеться і б’є поклони, аби вручити свій дар, чи стрінуться вони поглядами, і що за зв’язок, що за можливе привітання чи то згода відбудеться між королем і царственим немовлям? Дитя усміхається чи то просто гази? А ви чого б хотіли?

Різдвяний піст дме з моря, яке на спаді дня виблискує залізистим склом, зеленим і гладеньким: дме щоденно, все небо набрякло святими і стрункими сурмами крилатих вісників. Ще один рік весільних шат, покинутих у серцевині зими, бо так і не знадобилися, висять нині сумирними атласними рядами, біло-зім’яті вуалі жовкнуть, злегка похитуються, коли ідеш повз них, глядачу… гостю міста глухих кутів. Раз чи двічі побачив у шовках своє відображення, на півдорозі до тіні, лиш змазані тілесні відтінки по peau de soie[176] штовхає тебе туди, де відчуєш перший моторошний дотик плісняви, як і було задумано — шляхетним милом і пудрою замести всі сліди запаху спітнілої майбутньої нареченої із середнього класу. Вона ж незаймана в душí, у сподіваннях. Ніякої тобі яскраво-швейцарської, кришталево-прозорої пори роки, натомість похмуро купчиться хмарами день, сніг шатами укриває околиці, шатами зими, ночами ніжний, мало не безвітряний подих довкола тебе. Через міські вокзали полонені повернулися з Індокитаю, дріботять бідолашними ноженятами, легкі, як сновидці чи люди на Місяці, посеред хромовано-пружинних візків із чорної барабанно-гучної шкіри, серед високих дитячих стільчиків зі світлого дерева, рожевих і блакитних, із заляпаними кашею та зішкрябаними квітковими перемальовками, складаних ліжечок і ведмежаток із червоними фетровими язичками, дитячих ковдр, що стають яскраво-пастельними хмарками у випарах і вугільному смороді, у металічних просторах, серед тих, хто в чергах, кого несе течією, хто сторожко дрімає, прибувши сотнями на свята попри всі застереження, попри суворість містера Моррісона, попри те, що підземку під річкою може пронизати німецька ракета, навіть сеї миті, коли звучать ці слова, попри пустку, що може на них чекати, міські адреси, яких, напевно, більше не існує. Очі з Бірми, з Тонкіна стежать за страшенно зайнятими жінками — витріщаються з посинілих орбіт, долаючи головні болі, яких не вгамувати ніякими аласилом. Полонені італійці клянуть усе на світі під розпухлими мішками із поштою, пирхають, дзенькають щогодини — сезонний наплив — набивають засніжені вагони, мов бляшанки із сардинами, наче потяги всеньку ніч ішли під землею через країну мерців. Якщо італійці тепер і співають, то можна закластися: не «Giovinezza[177]», а либонь, що-небудь із «Ріґолетто» чи «Богеми». Взагалі-то Міністерство поштового зв’язку має намір видати перелік Неприйнятних Пісень з акордами для укулеле із метою якнайшвидшої ідентифікації. Бадьорість і мелодійність цієї юрми певного мірою непідробні — але минають дні, оргія різдвяних привітань щоденно перевищує всі прийнятні для здоров’я межі, і ніщо, судячи з усього, не стримає її аж до Дня подарунків, тому вони самі починають задовольнятися професійнішою італійськістю, часом позирають на евакуйованих дамочок, винаходять способи утримувати мішок однією рукою, поки інша прикидається «мертвою» — сіоè[178], умовно живою, — там, де юрби згущуються жінками, безцільно… ну, загалом, де більш багатообіцяюче. Життя має тривати. Це визнають обидва типи військовополонених, лишень для англійців, що повернули з КБІ[179], немає жодної mano morto[180], немає стрибка від мертвого до живого, коли дозволено випадково торкнутися литки чи сідниці — жодних, заради всього святого ігор з життям-і-смертю! Ніяких пригод їм більше не треба: аби лиш стара вовтузилася біля старої печі та гріла стару постіль, а взимку збиралися крикетисти, і їм подавай дрімоту опалого листя у висохлому садку по неділях із сусідами за стіною. Якби їм так трафився якийсь дивовижний новий світ, ну, раптом вітром задує, тоді й до нього, напевне, стане часу пристосуватися… А цього тижня їм хочеться майже повоєнної розкоші — купити малому електричну залізницю і кожному в такий спосіб спробувати засвітити гірлянду блискучих личок, відкалібрувати свою дивність, все відомо за світлинами, тепер ожилими, охи й ахи, але не тепер, не на вокзалі, жодних найнеобхідніших порухів: Війна перевела їх на запасні колії, заземлила безглузді руйнівні сигналізації любові. Діти порозгортали торішні іграшки і виявили перелицьовані бляшанки з-під «Спаму[181]», вони розуміють, що це може бути зворотним і можливо, хто знає, неминучим боком різдвяної гри. За минулі місяці — сільські весни й літа — вони награлися справжніми бляшанками — танками, самохідками, дотами, дредноутами, розгортали у вигнанні м’ясисто-рожеве, жовте й блакитне на запорошених підлогах комірок і закамарків, під ліжками та кушетками. А нині — знову час. Гіпсовий пупсик, позолочені воли, вівці з людськими очима знову виявляться справжніми, до плоті повертаються барви. Вони не платять вірою — вона приходить сама по собі. Він — Нове Немовля. У чарівний вечір напередодні звірі заговорять, а небо стане молоком. Бабусі й дідусі, які раніше щотижня чекали, коли Радіо-Лікар спитає: Що Таке Геморой? Що Таке Емфізема? Що Таке Серцевий Напад? — нині безсонно чекатимуть, споглядаючи, як знову не відбудеться щорічно-неможливе, але із гидким осадом — оце схил, небо годне явити нам світло, — як нервовий дрож, як приємний час, якого дуже хотілося, ще не повна поразка, та все одно до дива надто далеко… відбувають нічні служби у светрах і теплих хустках, театрально засмучені, але осад щороку зазнає нової зимової ферментації, щоразу слабшої, але достатньої, щоб ожити цієї пори… Тепер усі хіба не голі, блискучі костюми та вечірні сукні з часів гулянок по пивницях давно розідрані на клапті для утеплення труб із гарячою водою та нагрівачів, для чужих людей, для того, аби будинки встояли супроти зими. Вугілля потрібне Війні. Вони вже дійшли майже до краю, отримали від Радіо-Лікаря свідоцтва про все, що знають