Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

може створити сад. Покиньте на неї дітей — природа перетворить їх на тварин. Тільки людина може зробити з них людей.

«Чорним» авторам нашої епохи можна закинути те, що вони постійно говорять читачеві про його дикі інстинкти, про його комплекси й брехню, і ніколи не говорять про його високі моральні якості, які існують, про щастя і мужність. «Краще говорити людині про її свободу, — казав Спіноза[152], — ніж про її рабство». Та тому, що коли ви позбавите її всякої надії, ви зробите її нездатною до дії. Дайте їй повірити у могутність волі (що відповідає дійсності), і вона пустить її в хід.

На це «чорні» автори напевне дадуть таку відповідь: «Ми зображаємо те, що бачили. Ми народилися у жахливий час, коли наша країна була окупована іноземними військами. Ми народилися у жорстокий час, коли уславлювалось варварство. Ми народилися у нелюдський час, коли почуття були придушені насильством. Наша література єдина, яка каже правду про цю епоху, що належить до найпохмуріших в історії людства».

Але це ще не вся правда. Так, ми й справді бачили огидних чудовиськ. Проте поряд з ними стільки героїв, водночас мужніх і добрих: яка самовідданість найлюдянішим ідеалам, скільки вже зроблено для того, щоб людина стала щасливішою і рівноправною. І коли ви не скажете про це, коли у вашій палітрі не буде поряд з похмурими фарбами живих, веселих кольорів, ви дасте викривлену картину життя і заподієте багато зла.

Багато зла, — і особливо юним читачам. Тому що — хочемо ми того чи ні — життя наслідує мистецтво. І коли, прочитавши Бальзака або Стендаля, молодий чоловік або дівчина почують себе здатними на великі діла, то, закінчивши «чорний» роман, читач відчуває певну безнадійність і віддається своїм найгіршим інстинктам. Не тому, що Бальзак і Стендаль замовчували жахи життя, лицемірство, зрадництво і злочини. Але поряд з рабством людини вони показували її велич. Не турбуючись про мораль, вони прищеплювали нам ті вічні моральні принципи, які майже не змінюються з часом і без котрих жодне суспільство не може вижити.

Читайте Гомера, читайте Платона, читайте Монтеня, хоч їх моральні норми не зовсім збігаються з нашими, тому що вірування і звичаї змінилися, але ви побачите, що вони уславлюють ті самі достоїнства: мужність, вірність, чесність — і зневажають ті самі вади: боягузтво, розбещеність, несумлінність. Чому? Тому, що ці доброчесності є необхідними умовами кожної цивілізації. Яким би не був державний лад, він не може бути міцним, коли не можна розраховувати на чесність і порядність сусіда. Країна, де допускається, а тим більше проповідується насильство, приречена. Тому приклад — крах Гітлера.

Я зовсім не хотів би, щоб сучасні романісти перетворилися на проповідників моральності, — тоді вони писали б погані романи. Я хотів би тільки, щоб вони не перетворювались на проповідників аморальності, — тоді б вони стали не тільки поганими письменниками, а й поганими громадянами. Я чекаю від них благородної і всебічної картини нашого часу, яка могла б гідно суперничати з тим, що створено в інші епохи Шекспіром, Бальзаком і Толстим. І в цьому немає нічого неможливого.

Роман не вмер

[153]

— Ви, звичайно, знаєте, що моє покоління вже не вірить у майбутнє психологічного роману?

— Я набагато старший за ваше покоління, але ніколи не вірив ні в майбутнє, ні навіть у теперішнє такого потворного, такого нечіткого терміна… Це жаргон, сказав би наш учитель Ален.

— Добре, скажімо інакше… Чи вірите ви в аналітичний роман? У роман соціальний? Чи думаєте ви, що молодий романіст повинен, як це повелося в останні сто років, підроблюватись під «Адольфа» або «Батька Горіо»?

— Дай боже, щоб ці підробки були вдалими! Ні, я не думаю, що письменник, хай буде він молодий чи старий, повинен сліпо наслідувати методи своїх попередників, навіть найвизначніших. А те, що в них можна багато чого навчитися, — це очевидно. Сам Бальзак брав за взірець Вальтера Скотта і Фенімора Купера.

— Бальзак перейняв дещо у Скотта і Купера і використав по-своєму, щоб зобразити світ, який не має нічого спільного з їхнім світом. Звідси різниця у звучанні і оновлення. Однак будь-яка форма мистецтва старіє і вмирає. Трагедія мала успіх у сучасників Корнеля і Расіна. Але вже у наступному столітті вона стала віджилим жанром. «Ернані»[154] викликав захоплення молоді 1830 року, романтична драма лишається дійовою і тепер. Я у захваті від Курбе[155] і Делакруа, але навряд чи став би захоплюватись сучасним художником, коли б він почав їх наслідувати.

— Але ж ви до нестями захоплюєтесь деякими художниками й скульпторами, які шукають для себе взірці у негритянському мистецтві або в архаїці Стародавньої Греції. Як з’ясувалося, форма мистецтва, що здавалася мертвою, може відродитись. Проте я готовий визнати, що естетичне переживання до певної міри — і чималої — пов’язане з шоком. Сьогодні вимогливий читач навіть від доброго роману, написаного у бальзаківській або флоберівській манері, не дістає достатнього заряду. Для мене перед 1914 роком роль «електричного ската» відіграв Марсель Пруст. Він знав Бальзака і Флобера краще за будь-кого, міг, коли б хотів, точно відтворити їхній стиль, але навмисно відійшов від них.

— Пруст переніс аналіз на ту єдину ділянку, де він законний, — у свідомість оповідача. Але в наш час було б так само безглуздо наслідувати Пруста, як і Флобера… Для мого покоління не один Пруст був такого роду «електричним скатом». Шок, який ми дістали від Джойса, Кафки, Фолкнера[156], був приголомшуючим, стимулюючим… Я ціную Пруста і Фолкнера за те, що вони примушують читача робити стрибки у часі — то вперед, то назад. Ця гімнастика пробуджує увагу, яку присипляє послідовне оповідання. Я вдячний Кафці і Камю за те, що вони створили героїв, які розірвали всі зв’язки з суспільством.

— Це пояснюється тим, що ви живете в епоху послаблення або розкладу всіх суспільних зв’язків. Коли суспільство знайде нові сили і форми, воно знову відчує потребу у своїх романістах.

— Не думаю. Соціальний роман мені уявляється таким само мертвим, як психологічний. Романісти майбутнього вже не віритимуть в існування соціальної і, отже, зовнішньої реальності. У завтрашніх романах, як у кінематографі, рухи і предмети існуватимуть самі по собі, а не через сприйняття героя. Роб-Грійє[157] хотів би написати книжку, «де предмети ніби самі себе усвідомлюють».

— Що це значить? Людина розуміє тільки людину. Я, проте, допускаю прагнення зображати лише те, що ми бачимо зовні, єдину справжню реальність, на протилежність «глибинам свідомості»,