Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

де, по суті, теж немає нічого, крім того, що можна побачити, тільки інакше. Це — здоровий підхід, підхід доброго портретиста. Він намагається уловити тіні, відблиски: його не турбують ні схожість, ні душа. Коли плями і відблиски на місці, решта прийде сама собою.

— Ми, як і раніше, говоримо про різні речі. Ви зараз маєте на увазі імпресіоністський роман. А я — за роман абстрактний, безпредметний. Віднині потреба в оповіданні, в героях, в «реалістичних» діалогах, потреба, яку, немає сумніву, відчуває середня людина, задовольнятиме кіно. Роль Діккенса і Бальзака відійде до екрана. Роман майбутнього починається там, де зупиняється кінематограф.

— «Безпредметний» роман? Чи можливий він? Абстрактний роман? Це вже спробували… Клод Моріак[158] хотів назвати персонажів А, Б, В і т. п., позбавивши їх будь-якого змісту, крім почуттів, які вони викликають… Валері у своїх «Зошитах» накреслює такий роман: «Мені привиділася пряма лінія, на цій лінії — дві точки: А і Б, які незабаром перетворились на Ортанс і Анрі. Ці дві точки підпорядковані таким законам: тільки-но Ортанс наближається, Анрі кохає її більше; як тільки Анрі віддаляється, Ортанс кохає його сильніше. Вивчити, виходячи з цих законів, криві почуттів А і Б».

— Коли його розробити чітко, мені б такий сюжет сподобався.

— І ви повернулися б до Пруста… Абстрактний роман? Але це «Андромаха»[159]… А кохає Б, який кохає В, а В кохає померлого X… Такі ланцюжки повертають нас до Расіна або до м-м де Лафайєт[160]. Кант[161] показав, що ми не можемо створювати мистецькі твори поза формами нашого чуттєвого споглядання. Сьогодні, як і вчора, в основі роману — невідповідність між уявленням про світ у героя (Люсьєн де Рюбампре, Фабріціо дель Донго, оповідач у Пруста) і світом реальним, який відкривається йому за роки навчання.

— Знову ви про реальний світ! Ви ж визнали, що немає нічого, крім того, що ми бачимо.

— Безумовно. Але той, хто вчиться, дістає навичку глибше витлумачувати те, що бачить. Учений і невіглас бачать ті самі зірки. Палиця, занурена у воду, здається заломленою і дитині, і філософу. Але вони роблять різні висновки з побаченого. Альбертіна була на Бальбецькому пляжі з першого дня, оповідач її бачив. Проте Пруст потребував кілька тисяч сторінок, щоб усвідомити, що палиця все ж таки пряма.

— Ви весь час повертаєтесь до тих самих авторів. Може, є й інші, нові імена.

— Хай буде по-вашому. Візьмімо роман одного з ваших сучасників: «Розклад» Мішеля Бютора[162]. Це теж роман про роки учнівства. Тільки на цей раз у центрі не дівчина, а місто. Варіація на класичну тему.

— Варіація настільки оригінальна, що оновлює тему.

— Нарешті ми з вами дійшли згоди. Тотальне оновлення роману мені здається неможливим. Наслідувати Кафку аж ніяк не краще, ніж наслідувати Бальзака. Але я вітаю прагнення оновити сюжети і засоби. Не досить шукати нове, щоб його знайти. Однак коли шукає багато хто, то хтось і знаходить.

— Останнє запитання. Ви нарешті погодились, що, коли роман повинен мати майбутнє, слід шукати нове… У якому напрямі?

— У напрямі пошуків змісту. Романіст так часто відстає у цьому від свого часу. Стендаль, Пруст, кожний на якийсь момент надолужили відставання — і уславились. Але я не хочу сказати, що самого осмислення досить, щоб створити шедевр. Він народжується несподівано, коли зустрічаються свідомий пошук і талант. Тоді я надішлю вам телеграму: «Роман не вмер. Читайте М…»

— Я відповім: «…M… есеїст, а не романіст».

— А я: «Покиньте жаргон. Шедевр існує».

Імена, що стерлися

Нерідко постає питання, чи не є той або інший персонаж роману портретом реальної людини? Письменники, як правило, це з обуренням заперечують. Проте читачі (за винятком найбільш досвідчених) звичайно намагаються розгледіти за вигаданим образом реальну особу, когось із живих або померлих. Вони простодушно заявляють: «Барон де Шарлюс — де Монтеск’є… Растіньяк — копія пана Тьєра». Щоправда, інші так само авторитетно твердитимуть, що барон де Шарлюс списаний з якогось барона Доазана. Сам Пруст говорить так: «Ніякого ключа взагалі не існує… Книжка — це величезне кладовище, і на більшості надгробків уже не відрізниш нічого, крім імен, що стерлися».

І він має рацію. До найкращих романів ніякого ключа не підбереш. Створюючи той чи інший образ, письменник зовсім не обирає для спостереження конкретну людину, він не фіксує, подібно до психоаналітика, її слова і вчинки. Почни він діяти таким чином — живе життя не дасться в руки. Я помітив: варто мені навести в романі дійсно сказану кимсь фразу або справжній лист, як відразу ж найтонші критики починають закидати мені неправдоподібність. Правда роману не те ж саме, що правда судового протоколу. Роман так само далекий від точного копіювання життя, як гарний портрет від фотографії.

Яким же є механізм створення роману? Не беруся виводити загальні правила або описувати якийсь єдиний процес. Скільки письменників, стільки й методів. Бальзак працював інакше, ніж Золя, а Стендаль — інакше, ніж Пруст. Проте деякі закони все ж є. У кожного автора зародження персонажа, ця коротка мить творення, супроводжується легким, загадковим поштовхом. Трапляється, що яка-небудь жінка приверне творчу увагу романіста. Чому? Та тому, що така внутрішня необхідність, тому, що ця жінка нагадує іншу, колись кохану або ненависну, тому, що втілює той тип, який шукав письменник, або відповідає його задумам і спостереженням. Пташиний профіль пані де Шевіньє, її хрипкий голос покладено в основу фізичного вигляду майбутньої герцогині Германтської. До цих зовнішніх рис приєднуються слівця пані Стросс, дотепи Рейнальдо Ано або Антоніо Бібеско і, головне, ціла низка епізодів і висловлювань, вигаданих самим Прустом.

Бо персонаж, народжуючись в уяві романіста, здобуває своє, самостійне життя. Він рухається, він розмовляє, він почуває. Йому притаманні певна «спрямованість», характер думок, невіддільних від його творця і все ж таких, що відрізняються від нього.

Вибачаюсь за приклад з власної практики, але, коли в моїй свідомості почав поступово формуватися образ полковника Брембла, цей екстракт із сотні різних полковників, плід трирічних спостережень, я досить швидко міг передбачити його реакцію за будь-яких обставин. Мені не доводилось вигадувати його відповіді, вони виникали безпосередньо, вимовлялися самі собою, настільки природно, що репліка, яку англійці вважають «найнайбремблівською», саме ніколи не була висловлена жодним з моїх полковників.

У кожної людини є свої смішні риси; у кожної жінки — своя чарівність, але смішне і чарівне перемішані і мають багато відтінків. Цілком імовірно, що скупий, подібний до Гранде, міг існувати насправді, але він не міг