Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Я зажмурююсь. Намагаюся прикрити обличчя руками. Гіркі солоні сльози застилають очі. А грудну клітку здушують ридання, які хочуть вирватись із горла.

Раптом чиїсь міцні руки відривають Давида від мене і відкидають геть. Він не встигає договорити своїх гидких слів.

Я видихаю. Виявляється  я затамувала подих, очікуючи удару. Мною трусить. Не можу оговтатись. Розплющую очі. Чую глухі звуки ударів. Піднімаю голову.

Веремій що є сили орудує над Давидом. Мене це видовище приводить до тями.

— Веремію, не треба. Будь ласка.., — мені здається, що кричу, та з вуст виривається лише слабкий шепіт.

Але він піднімає голову. Зустрічається зі мною темним, майже чорним поглядом, тримаючи практично непритомного Давида за поли сорочки на грудях.

Відкидає його, мов якусь гидоту. В очах ще вирує скажений гнів.

В два кроки опиняється біля мене.

— Злато, ти як? — роздивляється моє обличчя, яке вже почало набрякати у місці завданого Давидом ляпаса.

Проводить ніжно пальцем по червоному сліду. Поневолі кривлюсь.

Дідько! Як боляче. Перший шок, разом з викидом адреналіну, минає і біль відчувається просто нестерпно.

Веремій стискає зуби, скули ходять ходуном зі злості.

— Йому кінець! — гарчить.

— Не треба. Ще бракувало, щоб цей гад влаштував тобі проблеми, — гарячі сльози нарешті прориваються і скочуються по обличчі.

— За це не хвилюйся. Тепер у нього точно будуть проблеми.

На цих словах він вихоплює смартфон і комусь пише повідомлення. Тоді підходить до мене, допомагає піднятись і підходить зі мною до дивана. Сідає сам, а мене садить на коліна. Огортає своїми обіймами. І вколисує наче дитину.

— Все добре, Злато. Не хвилюйся. Віриш мені?

А я реву, вже не контролю сльози. Можу лише кивнути. Так, я вірю. Звісно.

Він гладить мене по волоссі, по спині, залишає короткі поцілунки.

Не знаю скільки ми так сидимо. Мені так спокійно і затишно у кільці його рук. Та цей затишок порушує лише думка, що Давид непритомний все ще в коридорі.

У цей момент Веремію приходить повідомлення. Мабуть, якісь хороші новини, бо він посміхається.

Бачить мій погляд і пояснює:

— Швидка тут. Оглянуть тебе і зафіксують побої.

— Щоо? Не потрібно.

— Злато, він сам вляпався. Якщо ми не дамо зараз відсіч — він це все оберне собі на користь!

І я розумію, що в його словах залізна логіка.

— Так, гаразд.

Далі все відбувається як в тумані. Медики мене оглядають, надають допомогу. Тоді так само роблять з Давидом, який прийшов до тями і здається до нього нарешті доходить, що він натворив і чим це йому грозить. Виглядає злим і спантеличеним, але от розкаяння я на ньому не бачу.

Тоді приїжджає поліція і ще якийсь чоловік поважного віку, що назвається адвокатом Веремія, а також і моїм. Я лише кліпаю. Шок ще не до кінця минув. А тоді Ярослав Іванович, так звуть адвоката, каже, що я нічого не буду коментувати, доки не поспілкуюсь з ним, своїм адвокатом. І так. Ми, я — висуватимемо звинувачення пану Сотнику. Тому хай теж шукає адвоката.

Закінчується все у відділку поліції, куди ми всією чесною братією поїхали писати заяви. Кожен свою.

Вийшовши з відділку я відчуваю себе геть розбитою. На сьози сил теж вже немає.

— Сідай, — Веремій відкриває дверцята своєї машини.

— Дякую, — я вмощуюсь, пристібаю пасок і втомлено відкидаюсь на сидінні. Заплющую очі.

Боже, це просто якийсь неймовірно страшний сон! А я ніяк не можу прокинутися.

Поки автівка лавіює вуличками міста ми мовчимо. Кожен думає про щось своє. Лише запаркувавшись на підземному паркінгу, я отямлююсь.

— Мені, мабуть, краще поїхати до себе.., — кажу невпевнено, та він мене перериває.

— Не краще. Зі мною тобі буде краще — це я знаю точно, — заперечливим жестом не дає мені сказати, і досить жорстко додає, — І не в одному сексі тут справа. Це я просто констатую факт.

Тоді помовчавши додає.

— Сьогодні, коли побачив Сотника в тому коридорі. Ух. Думав приб’ю гада! — руки міцно стиснуті у кулаки, аж кісточки біліють. Він все ще злиться, від однієї лише згадки. А я дивлюся на нього і розумію, що і не хочу йти від нього нікуди.

І він правий. Між нами щось є. Ця неймовірна тяга один до одного.. Хтива, пристрасна та прекрасна. Їй дедалі важче опиратися. Але що з цим робити?

Я закушую губу. Не хочеться думати зараз про це. Пізніше. Хай все вирішується потім, завтра. Байдуже! Але не зараз!

Бо в цю мить мені геть не до вирішення стосунків чи ще чогось. Просто потрібно забутись. А його обійми для цього — це найкращі ліки.