Читати книгу - "Гарячий незнайомець, Аріна Вільде"

Глава 23

Він  дивиться на мене, чекаючи на відповідь, я ж відчуваю як всередині все перевертається, скручується в тугий вузол і я не можу вимовити ні слова. Це так несподівано і водночас хвилююче. Я не можу зрозуміти, жартує він чи ні. Ми знайомі всього нічого, жодного разу не розмовляли про наше майбутнє, навіть не жили разом, якщо виключити ті вимушені кілька днів, а тут відразу пропозиція руки і серця.

- Почекай, я зараз, - Андрій зривається з місця і, світячи переді мною голим задом, швидким кроком перетинає кімнату. Хапає з підвіконня куртку, шукає щось у кишені, а потім знову стає переді мною. – Я збирався зробити це не так, але... ось, - простягає мені розкриту червону оксамитову коробочку, - тепер все як годиться. Виходь за мене заміж.

Я моргаю. Швидко-швидко. Все ж боюся що це якийсь сон. Невідривно дивлюся на чудову обручку з невеликим каменем посередині і в голові проноситься тисяча думок.

- Цей будинок може стати нашим, - продовжує тим часом Андрій, шокуючи мене ще більше. Виявляється, він вже все продумав. – Його продає мій старий знайомий. Мені вдалося повернути частину грошей, які вкрала Надя, доведеться позичити дещо у батька, але я зможу викупити його для нас. Він великий, тут чотири спальні та...

- Андрій це...

- Ні, почекай, дай мені договорити, - перебиває мене, - насправді я багато разів подумки прокручував нашу розмову, придумував аргументи, які змусять сказати мені «так», але зараз все вилетіло з голови. Через твої оголені груди, між іншим, - нервово сміється він і на моєму обличчі теж розтягується посмішка.

Я з ніжністю дивлюся на Андрія. На цього сильного, мужнього, широкоплечого й неймовірного чоловіка і не можу повірити, що він настільки може нервувати, роблячи мені пропозицію.

— Ти бачила місто, знайома з моєю родиною, в тій будівлі, яку я тобі показував з вікна ресторану, є фасадне приміщення: воно відмінно підійде для твого салону краси. Я викуплю його для тебе, зробиш там все на свій смак. Я розумію, що не вправі вимагати від тебе кинути все в столиці, не маєю права руйнувати те, до чого ти так довго йшла, не в праві просити тебе переїхати так далеко від дому, рідних, але я кохаю тебе і хочу щоб ти дала нам шанс.

Я раптом починаю розуміти, наскільки сильно може змінитися моє життя, якщо я відповім згодою. Нова квартира, мій салон краси, подруги, батьки, брат з сестрою – все залишиться десь там, як і те чим я жила останні сім років. Це рівнозначно тому, щоб зірватися з насидженого місця і рвонути в невідомість. В невідомість, в якій ми можемо не зійтися характерами, тому що побут з'їсть всі наші почуття, тому що це всього лише швидкоплинне захоплення, короткий роман, і я знову опинюся одна.

- Я знаю, що веду себе як егоїст зараз. Взагалі-то, мені нічого не варто було б переїхати до тебе, працювати і далі в поліції, але відверто кажучи я не люблю столицю і тут у мене набагато більше можливостей і зв'язків ніж там. Але якщо ти не захочеш переїжджати: я зрозумію і придумаю щось. В кінці кінців можна налагодити бізнес, а потім звалити до тебе і керувати всім звідти, можливо, навіть відкрити там філія...

- Андрій, - намагаюся обірвати його монолог, але він знову змушує мене замовкнути.

- Я кохаютебе, але я не хочу жити в тебе, немов нахлібник, я чоловік і я повинен утримувати сім'ю, побудувати будинок, ну, гаразд, будинок вже побудований, але це не так важливо, правда? – він дивиться на мене з надією, все ще тримаючи коробочку з обручкою в простягнутій долоні. – Хоча чого це я тебе питаю? У тебе немає вибору, окрім як вийти за мене заміж, тому що я нікуди не збираюся тебе відпускати. Закрию в хаті і буду трахати тебе до тих пір, поки ти не відповіси мені згодою, — погрозливо вимовляє він і одягає на мій безіменний палець витончену обручку.

Мені страшно. За наше майбутнє, за те, що мені доведеться повністю змінити своє життя, заново розставити пріоритети і багато чого втратити, але страх втратити Андрія зараз, у цю саму мить, набагато більше всіх інших. Тому що один раз я вже втратила його. Зрозуміла як це – жити без нього. Тому я піднімаю на нього свій погляд, відчуваючи, як по щоках скочуються сльози радості і кажу тихе:

- Так, я згодна.

Секунда мовчання. Ми нерухомо дивимося один на одного, а потім радісно обнімаємося, цілуємося і не помічаємо, як червона оксамитова коробочка виявляється десь у кутку, Андрій на мені і в мені. Я стогну, вигинаюся йому назустріч, дряпаю спину і груди. Відчуваю як він заповнює мене до відмови, повільно доводячи до піку насолоди. Його руки залишають на мені синці, але ця приємна біль, як і його укуси на моїй шиї і жорсткий швидкі рухи. Ми належимо один в одному. Хочеться, щоб ця мить не закінчувалося. Ніколи. Тому що тут і зараз він — мій, а я — його. Назавжди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍