Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 39

Карета летіла, немов на крилах, підсилена нашою магією. Вже було неможливо контролювати власні сили, тож сипали заклинаннями направо й на ліво, намагаючись хоч трішки зменшити резерв, який був переповнений в рази. Хоча Дарісу було значно важче. Частка ж моїх сил немов знаходила в мені якусь таку місцину, ще порожню й хоч на секунди, але полегшувала страждання.

– Ще довго?– запитала Даріса, проте той і сам не міг зрозуміти. Надлишок магії збивав всі орієнтири й лише «на око» можна було визначити приблизну місцевість.

Я міцно стиснула руку чоловіка та поглянула йому прямісінько в очі. В цьому погляді змішалося все наше спільне життя – таке коротке, але настільки ж чарівне… Пригадалися перші радісні хвилювання та образи, прикрі випадковості та приємні здогади й просто веселі миті, коли ніхто не міг стримати посмішки. Не забула я й про ту мить, коли зрозуміла, що по-справжньому закохалася і це було найчарівніше почуття, що окриляло, давало віру, що проблеми закінчилися й нас чекає неймовірне та надзвичайно цікаве життя. Проте…не завжди буває все гладко.

Карета спинилася й від різкого поштовху мене мало не викинуло з карети, але він втримав. Так і вийшли – тримаючись за руки та щиро вірячи, що все це скоро мине й ми згадуватимемо ці події, як простий сон. Колін, що супроводжував нас, подав кинджали та розвернув карету. Тут повинні були бути лише ми двоє. Все заради блага оточуючих.

І знову ця капличка, покрита плющем. Невеличка, але така затишна. Вона немов дарувала надію, крихітки тепла, що пронизували тебе, заспокоюючи нестримне серцебиття. Але камінь… Його чорна енергетика цього разу була неабияк відчутна.

Даріс розгорнув згорток з кинджалами та дістав чашу. Розставивши все по місцях, зробив собі надріз і я повторила те саме за ним. Біль з’явився миттєво, але так само швидко і зник, втамований магією. Перші краплі крові впали на вівтар і стекли до чаші. Ми з Дарісом випили по кілька краплин і перезирнулися, адже раптом почули тріскіт гілки неподалік.

– Засумували за мною?– промовив «Лейковіц», наближаючись до нас.

Ми з Дарісом напружилися, підготувалися до бою, проте й розуміли, що в даний момент ніхто не наважиться напасти на нас. Надто сильні ми були й суперник про це прекрасно знав. До речі, лише так я й могла його називати, адже це був не мій давній ворог з академії, а ілюзія, контрольована кимось досить могутнім.

– Що ти хочеш?– подав голос Даріс вперше відколи ми покинули стародавній замок.

– Не хвилюйтеся. Нічого такого – лише передам наше послання. Алкеон тотані даркін,– ілюзія зникла, як тільки промовила останнє слово.

Я роззирнулася навколо. Ми знову були абсолютно одні. Хоча… невпевнена, адже очі Даріса застилала така вже знайома темрява.

– Дарісе, опирайся. Ти сильніший за них,– хотіла було підійти, але чоловіченько кинув у мене закляттям і я відлетіла від каплички, наче дрібна комаха.

І якби ж то його нова сутність просто подалася геть, залишивши в спокої таку неймовірну ендорку, як я. Але ж ні – він взяв і почав кидати у мене заклинаннями. От гадюка. Коханий, вибачай звісно, але заслужив. Ну хоча б трішки поборовся, але одразу здатися? Ех…

Поставила на себе кілька щитів та пішла в атаку – потрібно було дати Дарісу можливість протиснутися на поверхню. Чула колись, що якщо ослабити магію, то власника тіла можна звільнити від темряви. Магія вищого рівня ніколи не затримується у тих, хто доводить власний резерв майже до нуля. А якщо вона покине Даріса тут, коли нікого немає поруч, то й відповідно зникне, адже моя скромна особина буде не менш ослаблена.

І тут я пригадала видіння. Те саме, що колись побачила, випадково ментально проникнувши в спогади Даріса. Все абсолютно справджувалося – такі ж спалахи навколо через нашу сутичку, та ж сама місцина. Єдине, що резерв зараз був майже повним, але це зараз, а вже за годинку-дві його не буде. Тільки не збігалося те, що ми билися не за вівтар чи рідину на ньому, а…чому взагалі? Цього ніяк не розуміла. Невже захотів остаточно забрати в мене все, а не лише магію. Це цікаве, але все ж не надто логічне пояснення для такого «переклинення».

Проте години минали, а я відчувала, що слабшаю значно більше, ніж Даріс. Знайшов же мій організм коли підвести. А моя скромна особина ж пишалася своєю фізичною підготовкою та часом навіть її цілковитою відсутністю. Але хіба це проблема для мене? Впораюся. Он скільки разів боролася на межі втрати власних сил і перемагала. Сьогодні мені цей хід вдасться також.

Ще кілька заклинань і повторила трюк зі спідницею, цього разу використовуючи замість щита плащ. Даріс же продовжував наступати, все ближче підбираючись. А я…спинилася перевести подих, бо на кілька секунд все почало вертітися навколо так швидко, що не могла ніяк сфокусувати погляд.

Проте ну не очікувала, що плащ раптом згорить, а я залишуся на місці, неспроможна відбивати заклинання. Наосліп кинула кілька атакуючих, але шостим чуттям розуміла, що вони, мабуть, мої останні.

Нарешті сфокусувала погляд на величезному згустку магії, що чорним метеором летів прямісінько у мене. Хотіла поставити щит, але усвідомила, що лише всередині мене, десь там далеко, є магія, але я не могла контролювати її.

Ще три секунди. Вже дві. Одна. А ось і заклинання. Хоча ні. Чому я нічого не відчуваю? Невже уже все? Такі думки швидко розсіялися, коли я відкрила очі. Браслет, якого дав мені колись Ейнар, орелом окутав мій живіт фіолетовим сяйвом і чистим білим спалахом знищив Дарісове заклинання.

Чоловіченько впав на коліна, не вірячи власним очам, у яких знову не було темряви. Дивна сила ще досі витала тут дивним туманом, але не несла жодної загрози для нас.

– Дарісе, що це було? Чому браслет так дивно спрацював?

– Здогадайся,– посміхнувся чоловіченько, підбігаючи до мене.

– Я… вагітна?

– Так…так…так,– закружляв він мене в своїх обіймах, немов щойно не хотів вбити. Нас. Дивно навіть думати про таке. Але пробачаю. У всьому винна темрява, яка чомусь влетіла у мій браслет.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍