Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Вероніка

Розділ 40

Мій чай давно вже охолов, а я так і не зробила жодного ковтка. Ранковий дощ безжально бив по вікнах, а я уважно вдивлялася в нього і нічого не бачила перед собою, все затягнулося сірістю. В таку погоду відчуваю себе особливо самотньою, стаю більш вразливою та сентиментальною. Прикладаю свою руку до вікна та закриваю стомлені очі, які знову не могла прикрити, через нав'язливі думки, про Руслана. Стою так деякий час й заворожено дивлюся, як каплі стікають по склі, намагаючись ні про що не думати. Повертаюся до своєї спальні, беру з приліжкової тумби рамку з фото Руслана, яке роздрукувала ще два місяці тому і прижимаю до серця, лягаю та накриваюсь теплою ковдрою. Мене трусить, ніби в жахливій лихоманці, але не від фізичного болю, а від душевного. Нічого не може вгамувати мій біль, який  гострим ножем ріже рану, яка ще навіть і не почала затягуватися.
Сьогодні у мене вихідний, а ще запланована перша зустріч з психологом. Я почуваюся дуже жахливо та дуже розбитою, щоб вдавати ніби все добре. Тому, не витрачаючи багато часу, я одягаюся та через годину сиджу у приймальні відомого психолога, Коваленка Тимура Максимовича.
Через хвилин десять до мене привітно звертається секретар та запрошує мене до кабінету. Якось невпевнено проходжу та зачиняю за собою двері, не встигши обернутися, чую:
-Доброго дня, Вероніка Миколаївно. Прошу, проходьте, - та вказує мені на диван, який знаходиться поряд з його кріслом.
Поглянувши на нього, я дещо здивувалася, адже думала, що йому років під п'ятдесять, напевно. Психологію я порівнювала з мудрістю і тому була впевнена, що хорошим психологом може бути тільки старша людина, в якої за плечима багато років практики. Але, коли побачила молодого чоловіка, якому ще навіть тридцяти не даси, я трішки розчарувалася. Ну чим він мені може допомогти, якщо у нього ще в самого, мало життєвого досвіду. Чомусь мене це трішки роздратувало, але тікати було нікуди і я зручно сіла та спрямувала свій погляд на нього, чекаючи, що буде відбуватися далі.

 Наше мовчання затягувалося і я починала думати, ніби це я перша маю почати розмову, адже проблеми то в мене. Але, все ж таки  не наважилася, тоді, він мило посміхнувся та розрядив ситуацію:
-Ви, я так розумію, вперше на сеансі у психотерапевта? - піднімаючи брову, уважно заглядає мені в очі. І тільки зараз я помічаю, що в нього світло-блакитні очі, які добре пасували, до його світлого волосся. А коли він підвівся, щоб зробити мені чай, я помітила, що він вищий приблизно на голову від мене і був власником спортивного та натренованого тіла.

Подавши мені чашку, він випадково торкнувся моїх пальців і я швидко смикнула руку до себе. Помітивши його здивований погляд, почула його вибачення, за що самій стало некомфортно:
- Пробачте, - намагається заспокоїти мене, а я відчуваю, що мені стало незручно від такого миттєвого контакту.
Сівши за свій стіл, він відкрив ноутбук та почав щось набирати, через п'ять хвилин нагнітаючої тиші ми почали розмовляти. Я почала розповідь зі свого дитинства та своїх ран, які вже звісно не так боліли, але й не відпускали. Адже я постійно думала: 
-«А що, коли б у мене було інше дитинство, яка б я зараз була!? Якби у мене були звичайні люблячі батьки, чи могла би я бути щасливою!? Або ж, можливо, були б якісь інші проблеми, адже ми ніколи не цінуємо те, що маємо. Варто, нам тільки отримати бажане, як воно одразу стає несуттєвим. Ми не вміємо бути вдячними та по-справжньому цінувати те, що маємо. А він уважно вслухаючись у кожне моє слово, щось записував. Година часу пробігла швидко, а відтак і наш сеанс добіг кінця. 
Розпрощавшись та призначивши іншу зустріч, я покинула стіни душевного лікаря. Чомусь, так мені хотілося його прозвати. Адже вони теж лікують, тільки не тіла, а душі, які потребують допомоги. Після першої зустрічі було важко сказати, які в мене відчуття. Але мені дуже імпонувало, як він слухає. Ніби дає зрозуміти, що твої проблеми - надважливі. Ти не одна у цьому світі, є люди, які хочуть тобі допомогти. Та найбільше мені сподобалося, що я нарешті почала говорити про свій біль.
Так і проходили довгі дні, а за ними і місяці. Я старалася завжди навантажувати себе по максимуму.Адже, коли я постійно в швидкому темпі, пізнавала щось нове, навчалася та розвивалася - я жила.  І все менше часу залишалося на гіркий смуток за минулим.
-Лілька, ну ти де? Я вже десять хвилин чекаю на тебе! - з нотками роздратованості в голосі виказую в трубку.
На іншому кінці чую її важке дихання та виправдовування :
-Хвилина і я біля тебе! - скидає дзвінок. За мить бачу, як вона, швидко крокуючи, з’являться із-за рогу та наближається до мене.
-Ми вже зпізнюємося! - кричу їй.
Сьогодні у нас з Лілею було занятя з пілон-денсу. Нас затянуло з головою. Спочатку я думала, що дуже легко крутитися на пілоні. Але потім виявилося, що це складне мистецтво. Адже тут потрібно відкрити свою сексуальність та мати добре підготовлене тіло, але після шести місяців регулярного відвідування я вже могла ставати на шпагат, що особисто для мене було значним досягненням. Також допомогли уроки з йоги, які дали змогу відчути своє тіло по-іншому. Я поступово навчилася володіти своїм тілом та по-справжньому його відчувати. І з часом, в мене почало непогано виходити. Але найголовніше, я отримувала насолоду від своїх рухів та від свого тіла, що стало виглядати дорослішим та граційним.
Вийшовши з заняття ми із Лількою направилася до кафешки недалеко від мого будинку. 
-Ну розказуй, як там твій психолог? Вилікував тебе? Він сексуальний?
-Та перестань, ти, - чомусь з сором'язливою посмішкою, продовжую:
-Якщо чесно, то він мені дуже допоміг. А, що з приводу його сексуальності, то це, наголошу, суперечить службовій етиці, - намагаюся зробити серйозний вираз обличчя. 
Зустрічі з Тимуром Максимовичем пішли мені на користь, адже після його різних практик, почувала себе набагато краще. Я відпустила свій гнів, а з ним і свої образи на весь світ. І правду кажуть: гніватися і жаліти себе набагато легше, аніж жити з любов'ю в серці до всього, що навколо тебе. Психолог мене переконав, що до всього потрібно ставитися спокійніше, а свій біль вчитися контролювати. І я намагалася слідувати цим правилам. Звісно ж, думки про Руслана так як і раніше мене переслідували. Але з часом моя біль та кохання до нього, стали невід'ємною моєю частиною, які завжди супроводжували мене в моїх спогадах, або ж в нездійснених мріях.
В реальність повернув голос Лільки:
-Ти будеш іти з ним на побачення? - з цікавістю очікує на відповідь.
-Я відмовила, бо завтра не можу. - відповідаю і підсуваю десерт ближче до себе
Зацікавленість Тимура Максимовича я помітила не одразу, а через деякий час. Але, нажаль,  я скоріше його поважала та ставилися до нього більше як до друга, аніж до чоловіка, який би мені подобався. А він навпаки, навіть не приховував своїх почуттів до мене. Це було помітно через його уважні погляди, сильну турботу та через постійне бажання доторкнутися до мене. Довго думаючи, я вирішила дати шанс, але напевно в першу чергу собі. Мені захотілося перевірити, що я буду відчувати до нього, який буде мій внутрішній стан поряд з Тимуром.
-Ми перенесли побачення на наступний день!
-Чому все ж таки не завтра? - безтурботно запитує Лілька. 
-Цей день для мене особливий, і я б хотіла провести його вдома, наодинці.
Друге серпня - день, коли від  жорстоких слів Влада про смерть Руслана моє життя розбилося на до і після. Пройшло рівно два роки, як я жила без нього. Але він ні на хвилину, не залишав моє серце та думки. Його, привид, був завжди поруч зі мною, я проносила глибоко в душі усі наші спогади цілих два роки.
Тишу порушила Лілька:
- Слухай, в суботу ми з Вадимом планували поїхати до озера відпочити, давай з нами.
- Чудова ідея, я запропоную Тимуру.
Домовившись та обговоривши все на світі, ми розпрощалися та розійшлися по своїх домівках. Я в самотню квартиру, а подруга до свого професора. Адже після першого побачення вони одразу зійшлися і через неділю їхніх зустрічей Лілька переїхала до нього. А я була рада бачити подругу такою щасливою.
Добравшись до квартири, я  знесилено впала на ліжко та відключилася. Вже давно я звикла доводити себе до такого стану. Я виснажувала себе як тільки могла. Прокинувшись о шостій, я направилася у ванну.  Але стоячи під прохолодною водою, згадала, що на сьогодні я взяла вихідний, тому включивши гарячу воду, дозволила собі трішки розслабитися й нікуди не поспішати. Далі, плануючи нікуди сьогодні не виходити, хотіла проваляться безтурботно вдома. Такі дні, я рахую, теж повинні бути. Саме в такі дні я дозволяла собі бути слабкою. Не ховати свій біль, а навпаки прожити його, пропусти через себе весь смуток, що накопився за останній час. Але мої плани зламав телефонний дзвінок, до мене дзвонила Ольга Василівна - наша керуюча. І наказала через годину бути на робочому місці. Я навіть не встигла нічого заперечити, як почула, що телефонний розмова закінчена.
Проблем з Ольгою Василівною раніше у нас не виникало. Ну, хіба, що її упереджене ставлення трішки виводило з себе. Але , нажаль, у нашому суспільстві жінкам завжди все важче дається. Це стосується і роботи. Від жінки завжди більше вимагають, дають складніші задачі, і це не кажучи про постійний тиск з боку самих же жінок. Потрібно, пройти добру школу виживання, щоб чогось досягти.
Над цією темою я роздумувала по дорозі на роботу. Зайшовши в кабінет, одразу стала навпроти стола і бажала почути, що змусило мене прийти в свій вихідний.
-Ти вчасно, Вероніко, - поправляючи окуляри, та спрямувавши свій погляд на мене почала вона:
- Переодягайся та направляйся до ВІП зали. У нас дуже поважний та серйозний гість. І в нього одна вимога - він хоче бачити тільки тебе!
Я стою і не розумію про що вона. Невже це Влад, але навіщо йому ця зустріч. Можливо, хоче сказати, що не буде більше надсилати кошти. Так це чудово, адже я не буду відчувати себе винною.
-Добре, - коротко відповіла та пішла переодягатися. Ну врешті решт, не вічно мені ж ховатися, і взагалі, я повинна перебороти і цей страх.
Стою біля дверей і вже п'ять хвилин не наважуюся зайти. Згадую ту першу зустріч з Русланом, тоді я ще і не підозрювала, що він стане моїм першим і справжнім коханням. Спогади про нього так нахлинули на мене, ніби тільки вчора ми ще були разом. Я так чітко уявила образ Руслана, що здавалося, ніби він зовсім поруч. Відкривши двері, не сміло йду далі та зачиняю за собою. Роблю крок і мені здається, що зала почала зменшуватися у розмірах, в той момент дихати ставало все важче. І тоді, мені раптово врізається в ніс запах дорогих парфумів. Але вони ж такі самі, якими користувався Руслан - це його запах. Швидко піднімаю очі, щоб подивитися і переконатися, що це Влад. Але натомість бачу тільки спинку стільця за яким і ховається гість. Підходжу ближче і моє тіло починає тремтіти в прямому сенсі цього слова, я така напружена, що не в змозі розслабитися. Як тут, чую голос:
-Підійди! - я стою і не вірю своїм власним вухам. Я наче дивлюся на себе зі сторони, від думки, що цей голос може належати тільки одному чоловіку - Руслану. У мене паморочиться в голові, від чого, навіть не можу втриматися на ногах, через пару секунд чую гуркіт від власного тіла, а далі темрява…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍