Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Вранці на ліжку біля мене було порожньо, а двері кімнати відчинені. Лиш десь здалеку я чула шум води. На підлозі досі валялись халат і капці, якими цього разу я не знехтувала. Обережно проходячи поміж рештками розбитого підсвічника, я зайшла у ванну і відшукала зубну щітку. Волосся довелось пригладити руками – розчіски в гостьовому наборі не було. Я запахнула халат, вийшла в коридор і пішла на звуки душу в сусідній кімнаті. Двері в спальню і ванну Вадима були гостинно прочинені і я сміливо скористалась цим запрошенням. Він стояв в душовій кабіні до мене спиною і тримався за ручку прикручену до стіни. Я тихо прочинила двері і приєдналась, притискаючись губами до його спини.

– Доброго ранку, - Вадим обернувся до мене і додав до слів поцілунок. – Я не хотів тебе будити.

– Даремно, - усміхнулась я.

Наші губи не відпускали одне одного, поглиблюючи цілунок і я відчувала його збудження. Ця дивовижна мить спинилась раптово. Вадим на крок відступив від мене і я помітила занепокоєння в його очах.

– Дара, я лишив двері, щоб тебе почути. Сподівався що не тікатимеш, але… - він трохи зніяковіло усміхнувся. - Дай мені кілька хвилин і душ весь твій, добре?

Я здогадувалась, чому він це сказав. В його ванній не було жодних зайвих речей – лише функціональні. На стінах кабіни кілька додаткових кріплень на різній висоті, за одне з яких він досі тримався, трапеція під стелею і стілець в кутку. Та все одно, від слів його аж сахнулась і зробила крок від нього. Сам хотів прогнати, сам і передумав миттєво - ухопив за руку, позадкував до стільця і мене на коліна свої прилаштував.

– Я просто ідіот, вибач. Сам дивуюсь, скількома способами тебе вже засмутив... Мені весь час здається, що даю тобі мене ніж ти заслуговуєш.

– Ти занадто розумний, щоб такі нерозумні думки мати. Ніколи більше не намагайся відмежувати мене від того, що помилково вважаєш своєю слабкістю. Невже тобі насправді потрібно, щоб я вийшла?

– Однозначно ні.

Рано чи пізно, та ми дістались першого поверху. Вадим сидів за столом передивляючись пошту і доїдаючи пізній сніданок, а я допивала каву і писала повідомлення подрузі, якій ані вчора, ані сьогодні не зателефонувала: «Я у Вадима. Завтра повернусь додому і наберу». Я знала, що скидаю на неї інформаційну бомбу, та брехати чи прямо зараз вдовольняти її цікавість не мала бажання.

– Ситий? – не відриваючись від телефону запитала я.

– В принципі – так, - озвався Вадим беручи мене за руку. – А планується десерт?

– Ще один? Забагато солодкого шкодить здоров’ю.

Здається, невпевненість подолаємо швидко. А може і вже здолали. Та воно і не дивно – сам колись мою планку до неба підняв і сам цей раз її легко і перестрибнув. Сьогодні вихідний і мені не було чим займатись, окрім як бути поруч з Вадимом, відчуваючи надмірне щастя, таке велике, що його важко було втримати всередині. Я була абсолютно щаслива і майже впевнена, що він відчуває те саме.

– Ти ж тут до завтра лишишся? – запитав Вадим.

– Так, вранці поїду.

– Повернешся ввечері?

В його голосі не було жодних сумнівів - це не питання щодо факту чи повернусь, а просто уточнення щодо часового проміжку.

– Взагалі то, тобі не має сенсу лишатись у себе на цілий день, - продовжував він. – Просто збери сюди необхідне. Тут тобі буде зручно – все автономне, ніщо твоїй роботі не завадить. Ти ж все одно не планувала до батьків повертатись?

– Поки там Костя – точно ні.

– А відтепер у тебе є власний пункт незламності, - сказав він з усмішкою і підкріпив слова цілунком. – Попрошу Макара – він тобі допоможе з речами.

– Хіба він тобі служка? Не треба, я сама впораюсь.

Отже, знову валіза. Та цей раз пакувала її в піднесеному настрої, під голос подруги – вона була на динаміку.

– Ти мені більше таких інтриг не підвішуй! Хіба можна добу відмовчуватись?

– Я була трохи зайнята, Яна, - сміюсь їй у відповідь.

–  То все, нарешті набігались?

– Схоже, так. Ні. Впевнена, що так.

Поки взяла з собою небагато речей – часу мало, треба було встигнути повернутись за годину, а потім заняття аж до вечора.

– Ти щаслива?

«Так» не вміщувало всі мої емоції, які вирували всередині, та іншого слова підібрати у мене не вийшло. Яна хотіла зустрітись, проте, візит поки відклали. Подруга сподівалась витягти з собою Михайла, але йому, важкому на підйом домосіду, на це був потрібен час. Я швидко повернулась за місто і облаштувала собі робоче місце в гостьовій кімнаті, відмічаючи, що там вже прибрано - Валерія Олександрівна про все подбала, мабуть. Вадим до вечора працював в кабінеті на першому, та я час від часу чула його голос – він когось постійно відчитував. Схоже, сьогодні у нього складний день. В паузі перед останньою групую зазирнула до нього. Він плечем притримував телефон біля вуха і спритно тарабанив по клавіатурі. Помітивши рух біля дверей, підійняв на мене погляд і жестом запросив підійти.

– Зрозумів, я це владнаю. Все, бувай, - і закінчив розмову. – Вже скоро звільнюсь, а ти?