Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

в один бік. Того ж літа, 1979-го, ми побралися в Дейвісі. А наступного семестру мені хоча би вдалося переїхати в Берклі: Патриція, вічно невдоволена місцем свого перебування, повернулася на докторську посаду в Англію.

За другий рік у Каліфорнії я остаточно зрозумів: я не на своєму місці. У Берклі я почувався дуже далеко від Європи і ще далі від своїх зацікавлень. В американській системі факультети й університети пропонують перспективним молодим викладачам кар’єрне зростання і штатні місця, даючи надію на безстрокову професорську посаду в майбутньому. Університетське середовище одержиме гонитвою за постійними посадами (і перешкоджанням у цьому іншим): таке підвищення забезпечує статус, достаток, незалежність і захищеність — чимала винагорода.

Мої перспективи штатної посади в Берклі затьмарила велика стаття 1979 року «Блазень у королівському пурпурі», у якій я критикував популярні тенденції в соціальній історії. Багато колег з історичного факультету патетично повідомляли, що з огляду на цей сумнозвісний есей будуть змушені голосувати проти мене. Як пояснив один із них, річ не в контроверсійному змісті, а в тому, що я «назвав імена». Зокрема, перелічуючи винуватців хибного розвитку соціальної історії, я згадав Вільяма Сюела[36], випускника Берклі. Якщо такий молодий доцент, як я, знецінював роботу студентів своїх колег, це вважали непростимою зневагою до закладу. Я, позбавлений як інституційної лояльності, так і розважливості, звісно, був неспроможний оцінити міру свого переступу. Через ту статтю голоси за надання мені постійної посади на факультеті розділилися, хоч усе-таки на мою користь. Але, попри всі тривалі перспективи, атмосфера вже зіпсувалася.

Я вирішив повернутися додому, в Англію, якщо випаде нагода. Факультет політики в Оксфорді відкрив лекторську вакансію зі стипендією в Коледжі святої Анни. Я подався й отримав запрошення. В Англію я повернувся з непідробною радістю. Я сумував за Каліфорнією: за їздою узбережною Першою магістраллю в «Мустанґу» з відкидним дахом, за політичними обговореннями з троцькістами і так далі. Ще мені бракувало моїх студентів. Але я ніколи не шкодував, що покинув Берклі.

Тут хочу тебе перервати, просто посеред оповіді.

І в особистому, і в професійному житті ти — лівий бунтар, але не бунтар проти лівих. Навіть твій сіонізм — соціалістичний, і ти повстаєш проти Ізраїлю, коли дізнаєшся, що не весь сіонізм такий. Як науковець ти досліджуєш цілком традиційні для марксистського історика теми, і твоє невдоволення 1970-ми почасти зумовлене тим, що ліві колеги відмовилися від марксистських категорій — які виринають наприкінці твоєї статті «Блазень у королівському пурпурі». У ній ти говориш про повний занепад соціальної історії, по суті, про «втрату віри в історію». Але мені здається, що на цьому етапі життя і кар’єри ти робиш останню спробу переконати себе, що в марксистські категорії можна вмістити все. Однак не всю історію XX століття можна зрозуміти в межах марксистських категорій чи навіть у ширших рамках просвітництва та його варіацій, однією з яких є марксизм.

З огляду на те, що ти сказав у нашій давнішій розмові про фашистів, думаю, ти погодишся. Отже, перш ніж повернутися до лівиці чи її поразок, згадаймо про ультраправих. Поговоримо про інтелектуальне життя крайньої правиці і про фашистів.

Ми вже згадували, і не востаннє, про емоційну й інтелектуальну привабливість марксизму та ленінізму. Зрештою, Народний фронт — це форма антифашизму. Однак антифашизму логічно передує фашизм: прихід до влади Муссоліні 1922 року, позірно подібний прихід до влади Гітлера 1933-го, зростання впливу румунських фашистів у 1930-х — та й, коли вже на те, слабша, однак важлива течія фашистської думки у Франції та Британії.

Дозволь почати з питання на тему, про яку ти вирішив не писати у своїй дисертації. Чому ми так охоче нехтуємо фашистськими інтелектуалами 1920–1930-х?

Коли ми говорили про марксистів, можна було почати з ідей. У фашистів справжніх ідей немає. У них є установки. У них є готові реакції на війну, депресію і відсталість. Але вони не виходять з комплексу ідей, щоб потім застосовувати їх до світу.

Можливо, це одна з причин, чому нам важко пригадати фашистів: якщо в них і були якісь арґументи, то зазвичай це арґументи проти чогось — лібералізму, демократії, марксизму.

До кінця 1930-х (чи навіть до воєнних окупацій на початку 1940-х), коли вони почали втручатися в політику з реальними наслідками на кшталт антисемітських законів, фашистські інтелектуали не надто вирізнялися в загальній політичній дискусії міжвоєнних років. Коли йшлося про важливі теми, як-от громадянська війна в Іспанії, Народний фронт, Ліга націй, Муссоліні, Америка, важко було відрізнити французів П’єра Дріє ля Рошеля чи Робера Бразі-льяка, явних фашистів, від авторів передовиць у провідній право-центристській французькій пресі.

Критику соціальної демократії чи лібералізму теж дуже складно відокремити від ставлення до марксизму чи більшовизму. Це стосується навіть Німеччини до 1933 року, де приблизно однаковий набір поглядів на внутрішню політику можна простежити у, скажімо, ліберала Ґустава Штреземана і в нацистів. А в Румунії, певна річ, люди, яких ми зараз визначили б як фашистських інтелектуалів, — Мірча Еліаде, Еміль Чоран — були не просто мейнстримом, а вершками інтелігенції.

Що можна назвати інтелектуальними чеснотами фашистських інтелектуалів?

Ось випадок Робера Бразільяка. Сучасники вважали його одним із витончених голосів крайніх правих. Він типово молодий — повноліття досяг у 1930-х. Писав дуже добре, як і чимало фашистських інтелектуалів. Вони часто були дотепними, саркастичнішими за лівих інтелектуалів, переважно занадто серйозних. Тут є естетичне чуття, що уможливлює чутливе й розвинене сприйняття сучасного мистецтва. Бразільяк, наприклад, був кінокритиком, і дуже добрим. Якщо читати його праці зараз, і читати неупереджено, можна побачити, що він доволі в’їдливо критикує ліві фільми 1930-х років — саме ті, які тепер стали культовими.

На відміну від повоєнного покоління провідних лівих інтелектуалів — покоління Сартра, яке стрімко здобуло вплив, — фашистські інтелектуали 1930-х були менш схильні декларувати погляди на все. Вони не є універсальними інтелектуалами, а зосереджуються на певних ділянках, за якими і знані. Зазвичай вони неабияк пишаються тим, що є культурними критиками, або експертами із зовнішньої політики, або кимось там іще, а не безцільно тиняються по всьому обширу суспільно-політичних питань. Деякими з них люди захоплювалися набагато масовіше (хай і знехотя), ніж якби сприймали їх як універсальних фашистських інтелектуалів. Той-таки Бразільяк мав численних шанувальників завдяки своїй кінокритиці та ще деяким культурологічним творам, хоча публікував їх у правій підтирці «Je suis partout». Думаю, така спеціалізація давала фашистським інтелектуалам чималу перевагу, коли треба було боронитися від закидів, що вони просто писаки.

Нарешті, людям на зразок